Слава ЗСУ!

Надто поважне в нього обличчя.

Та коли Картер почав говорити, сонце засяяло Гургарові вдвічі яскравіше. Вже не треба турбуватися про майбутнє. Пошуки зниклої фараонової гробниці тривають!

О, не перед гробницею Рамсеса Шостого? Гаразд, десь в іншому місці. Але в тому самому трикутнику.

Тільки в одному не сумнівався Ахмед Гургар: саме він зробить той вирішальний рух лопатою, що відкриє вхід до гробниці, яку так дбайливо ховають від усіх давні-прадавні боги.

АБДЕЛАД ЗБИРАЄТЬСЯ ШАХРАЮВАТИ

Ахмед похмуро оглядав місце розкопок. Напровесні він стояв на такому самому пагорбі. Сповнений радісних сподівань, він подавав тоді своїм приятелям — Гусейну, Абделаду, Гасану та Аваду — приклад запальної праці. З дня на день нижчали пагорби. Тисячі кошів щебеню перенесли вони в невеличку долину поруч, насипаючи там новий пагорб. Та досі нічого не знайдено! Навіть глиняного черепка!

І ось іде третя зима. Тепер утричі більше робітників копає й викидає щебінь. Там, де раніше здіймалися пагорби, — рівна поверхня. Чи глибоко звелить шеф копати? Може, він гадає довбати скелястий ґрунт долини? Сьогодні вранці він виміряв рулеткою різні відстані й позаписував стільки цифр, що тільки глянути на них — і то в голові наморочиться. А тепер він змальовує навколишні гробниці. Чому ж не користується апаратом, що створює картини?

Абделад Ахмед важко відсапується. Під чорним халатом у нього надимається живіт, наче величезний кавун. Гургар знаком підкликав приятеля до себе.

— Чи шеф уже розмовляв з тобою сьогодні?

Абделад витер рукавом спітніле обличчя й заклопотано озирнувся на Картера.

— І слова не сказав. Він ні в ким не розмовляв. Весь час тільки пише й малює.

Абделад витягнув губи і таємничо прошепотів:

— На мій-бо погляд, він пише чаклунські заклинання. Щойно я зазирнув йому через плече. Папір геть помальований чудернацькими позначками й цифрами. Мабуть, він спалить уночі папір і розвіє попіл, щоб заклята гробниця виринула з землі.

— Еге ж, а тебе посадять у ракету й вистрелять у повітря, щоб ти краще бачив, де виринула та гробниця, ти, тричі рогатий буйволе!

— Не жартуй, Ахмеде. Наш шеф вільно читає письмена давніх єгиптян, тож він знається і на їхньому чаклунстві. А я вже давно збагнув: гробниця, яку він шукає, саме через чаклунство стала невидимою.

— Таке верзеш, наче стара ворожка. Я не вірю в чаклунство, бо чого ж не зачаровані тоді всі інші гробниці в Долині царів? Торік, коли ми розкопали підмурки хатин робітників-будівельників, нам треба було б шукати далі. Та урядовці з Каїрського департаменту старожитностей не дозволили. Тоді я порадив шефові, аби він звелів копати по той бік у скелях, однак він не схотів. Шеф вважає за краще розгрібати пагорби щебеню та слухати, як з нього сміються вчені люди, бо тут він нічого не знайде.

Випнувши нижню губу, напруживши чоло, Абделад роздивлявся скелі.

— Я не полізу туди, навіть коли мені платитимуть удесятеро більше, — рішуче похитав він головою. — Там небезпечно. В долині мені подобається. Тільки я боюся, що мій гарний живіт швидко схудне.

— Чого це ти боїшся за свій живіт? Чи ти хворий?

Абделад зітхнув:

— Ні, ні, незабаром ми опинимося без роботи, якщо нічого не знайдемо. — І знову таємничо зашепотів: — Знаєш, Ахмеде, що нам треба зробити? Поговорімо з якимось шахраєм, з-поміж тих, що продають чужинцям підроблені старожитності за справжні. — Він захихотів. — Ці шахраї роблять такі фальшиві старожитності, що навіть ти ніколи не відрізниш їх од справжніх. Якусь таку річ ми могли б закопати там, де робітники невдовзі їх відкопають.

З несподіванки очі в Гургара стали геть круглі. Він притис руки до скронь і глянув на небо.

— О всемогутній аллах, будь милосердний і загаси сонце, бо від цієї спеки мозок в Абделада Ахмеда розтопився, наче масло. — І враз гаркнув на Абделада: — Ти, найдурніший на весь світ жирний телепень! Чи в тебе розум нижче спини, і ти, сідаючи, його розчавив? Невже ти справді гадаєш, що міг би обдурити нашого шефа, наймудрішого з усіх мудрих знавців старожитностей, обдурити в такий спосіб, про який уже забули навіть сонливі арабські хлопчаки? Ох, і через десять тисяч років аллах не подарує мені, що я мав тебе за приятеля. Геть мені з-перед очей, нещасний, і так швидко, як тільки можуть бігати твої пласкі ноги, інакше-бо твої численні діти оплакуватимуть свого батька.

Абделад злякано позадкував. Красномовними жестами він спробував був здаля заспокоїти Свого розлюченого приятеля. Та голосна Гургарова мова привернула увагу Картера. Підійшовши до них, він заклопотано спитав: