Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Безсмертна традиція

Вінсента завжди збивала з пантелику певна суперечливість, яку він неодноразово помічав у своєму товариші. Генріх примудрявся поєднувати у собі глибокий містицизм та потяг до суто наукового світогляду, почергово проявляючи то виключно раціональний, то виключно ірраціональний підхід. Речі не сказати, що несумісні, але, скажімо, всередині самого Вінса, та й Варґа, вони прийшли до певного синтезу, сформувавши гармонійне усереднене світосприйняття. У кожному із них маг та вчений співіснували у приблизно рівних пропорціях. Генріх же був людиною науки і магом почергово. Навіть не магом, а якимось дзенський вар’ятом.

Приходить новий лист, із адреси Землеченка. Розсилання одразу на десятки адрес. Що це, запрошення на якийсь урочистий захід? Сповіщення про розпускання Контори? Шеф практично ніколи не спілкувався із рядовими працівниками особисто, передаючи, коли це необхідно, інформацію через голів відділів. Наскільки було відомо Вінсенту, він взагалі не переймався повсякденними клопотами організації, відповідаючи лише за вектори розвитку та ключові стратегічні рішення. У листі було написане наступне:

«Пані та панове, у місті щось відбувається. Нехарактерне для Нью-Вавилона, не характерне для сучасного світу в цілому. У прикріплених файлах завдання для кожного із вас, маю прохання вирушити на місця якомога скоріше».

Вінсент відкриває свій файл та читає: «Квартал червоних ліхтарів. Вулиця Жанни д’Арк, 69. Колишня будівля дому розпусти «Самаритяночка». Нефілім».

7

Ознайомившись із матеріалами завдання, Генріх анітрохи не здивувався. Цієї ночі він бачив уві сні гарну китайську дівчину із квіткою лотосу у одній руці та плетеним кошиком, повним травами та квітами, у іншій. Дівчина рухалася вздовж гірської стежки, не торкаючись ногами землі. Час від часу вона оберталася та простягала у напряму Генріха, який крокував за нею, руку із лотосом. Вона прямувала до вершини високої гори, і з наближенням до неї місяць у небі все збільшувався та збільшувався.

Генріх був готовим до того, що у цей день відбудеться щось важливе. І, судячи з усього, це трапилося. На околиці міста одягнений у кашаю чоловік із оголеною головою й без взуття, за словами очевидців, плавно спустився з неба та неспішно пішов вулицями. Він тягнув за собою на мотузці низку золотих бубликів, в’язка гучно брязкотіла, і за нею ув’язалася зграя бродячих псів. З часом зграя зростала, і незабаром небесного прибульця супроводжувало близько сотні собак. Один студент, побачивши це, збожеволів, уявивши, що їх гавкіт невдовзі увійде у резонанс та зруйнує місто.

Кінцевою точкою подорожі загадкового ватажка псів у чернечому одязі був величезний бар у центрі Нью-Вавилона. Він ефектно прокрокував до входу поверхнею ріки, ступаючи по воді, мов посуху. Собаки пливли навколо нього, утворивши певну подобу живого острова. Увійшовши туди, він розставив по столах миски, що виникли невідомо звідки, налив у них бурбон та коньяк, та пси розсілися на стільцях, неспішно хлиськаючи частування. Персонал та відвідувачі, наче по команді, враз покинули будівлю, полишивши собак бенкетувати.

Генріх входить до бару та вклоняється. Монах дивиться на нього й плескає у долоні.

– Як твоє ім’я? – питає Генріх.

– В мене немає імені, – відповідає ватажок псів, – імена є тільки у світі, який придумали люди. Припустимо, коти не дають імен іншим котам. Вони й так один одного чудово розрізняють.

Попередня
-= 31 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!