Слава ЗСУ!

• Не зрозумів? – непривітно запитав чільник, прекрасно розуміючи, куди хилить товариш.

Від крижаного голосу у спраглого до самоуправства парубка пробіг холодок по спині. Одначе той не здався.

• Я кажу про покарання. Він нас наї… надурив. Хіба ніхто не тямить? Сам вижлуктив вино! А далі? Зжере консерви? До дівчат чіплятиметься? Пияка потрібно провчити, аби більше не кортіло!

Туристи мовчали. Лев мав що відповісти, але знав: зараз не його черга говорити. Корнилій, з головою занурившись у неприємні спогади, взагалі почувався зайвим на цьому святі життя. Хлопець згадав, як тоді не міг дивитися в очі Віці, а вона поводила себе, ніби нічого не сталося. На серце знову впав важкий камінь, задавивши волю. Тепер було без різниці: ведмідь, вино чи що завгодно – хоч дійсне, хоч вигадане. Юнак би погодився з усім.

Ваня зібралась кинути миротворчу фразу, та не встигла. Спокійним, рівним тоном, котрий, однак, не терпить зайвої полеміки, мовив Руслан.

• Дене, приймаю твої почуття. Проте все вже вирішено. Думаю, на цьому…

• Ні! Я не згоден. Якщо…

• Якщо не подобається, можеш адресувати свої скарги он тому дереву. – і впевнено тицьнув пальцем кудись в ліс.

Спраглий до самосуду молодик оскаженів, але стримав киплячий вулкан всередині, так нічого й не відповівши.

• Панове туристи, а тепер гайда на Ґрофу! – завзято скомандував чільник.

Корній виходив з кімнати останнім. Він апатично огледів приміщення, пробігшись поглядом від стіни, яка межувала з остиглою за ніч пічкою, до вікна, у котрому виднілися товариші. Вони про щось весело теревенили. Їхні рюкзаки акуратно лежали поруч.

Почувся дзвінкий Вікин сміх. Корнило важко зітхнув. Йому не хотілось спускатися назовні. Він знав, що має ще трохи часу, адже Руслан кудись відлучився. Можна було трохи постояти на самоті.

Очі продовжували безцільно блукати, не фокусуючись подовгу на одному місці. Ось промайнули широкий дерев’яний лежак, де дивом помістилась група із семи чоловік, натрапили на саморобну вішалку коло кватирки. Швидко проскочили вікно і зупинились на столі: гарні люди позалишали крупи, сіль, цукор, сухарі, свічки та ще всяку всячину – дуже корисну в скрутних ситуаціях. А Лев, добра душа, поклав туди сірників у герметичній упаковці: либонь комусь знадобиться. Над столом знаходились кілька полиць, заповнених тим самим начинням. На одній з них розмістився журнал. Кожен охочий міг залишити в ньому свій запис. Молодик раптом згадав, ніби Славко щось там писав. Юнак з мимовільною посмішкою рушив до невеличкої книжечки формату А4 з товстою обкладинкою. Узяв її до рук, відкрив останній запис. Прочитав і завмер: “11 серпня. Група із 7 туристів та гітари. :) Прийшли вчора десь о годині третій по обіді. Дорога виявилася паскудною. Дощ лив увесь день: схили так змокли, що йти було майже неможливо. Проклинали все й усіх поки не дісталися Плісце. Дуже дякуємо за прихисток. Оцінили! Привіт із Харкова. З.І. Раджу нікому натщесерце ніколи не виціджувати за раз півтора літри вина, бо під дією алкоголю та свіжого карпатського повітря білковедмеді маритимуться. :) ”.

У Корнилія впало серце. Посмішка зникла, наче й не було. Він обережно поклав журнал на місце. “Ось, значить, як. – ображено пробурмотів хлопець. – Ведмеді маритимуться…” Кому сподобається несподівано почути сміх за спиною? Тихе, колюче, підступне кепкування? Неприємний осад п’ятирічної давнини піднявся з глибокого дна пам’яті, добряче збаламутивши воду. Мул ранкових прикростей додав яскравості болючим спогадам. Парубок не знав куди себе подіти. Йому захотілося зникнути, або щоб зникли всі інші, а він лишився.