Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Гей, там, у будинку! Час рушати! – вигукнув Славко знадвору.

Хай там як, а ходьба з дебелим рюкзаком по горах добряче провітрює голову. Треба йти. Корнило глибоко вдихнув, заспокоюючи нерви. Підняв очі. Погляд потрапив на обережно прилаштований над лежаком образок. Дивно, що юнак помітив його лише зараз. Одначе з іншого боку: чи мав він раніше час тут уважно оглядатися?

Сивий старець дивився на хлопця з батьківською суворістю. Так, немовби добре знав про якусь скоєну й старанно втаєну провину, або ж про майбутні нелегкі випробування. А взагалі, хто зрозуміє тих святих? Перехрестившись і прошептавши три рази “Боже, поможи”, останній з туристів вийшов надвір.

• …ягоди можна їсти. – показував Руслан темно сині намистинки на долоні. – Це чорниця. Зараз саме сезон.

• То ти про це ходив питати в туристів із сусідньої галявини? – поцікавилась Віка.

• Взагалі-то ні. Хотів на всяк випадок уточнити дорогу до Ґрофи: не кожен же день в Карпатах. А за одно і про ягоди спитав. Учора ж всім цікаво було: що воно вздовж тропи росте.

• Кому було, а кому й не було. – буркнув Денис.

• Дене, здається, я тебе особисто перед походом попереджав. Гори – це не прогулянка по парку з дівчиною. Тут різне трапляється. І злива – далеко не найгірше з можливого.

• Гаразд… – похнюплено відповів юнак, розуміючи, що жалітися сенсу немає, ба більше – подібні думки лише погіршують настрій і підштовхують до нерозважливої поведінки.

• Найгірше – то зустрітися з білковедмедем! – ніби ненароком кинув Славко.

Майданчик перед прихистком вибухнув сміхом.

• Все-все. Припинили. Досить реготати. – заспокоював групу Руслан. – Панове туристи, рюкзаки на спини й пішли! Ночівля коло річки Молодої.

Кожен, окрім винуватця ранкових пригод, заходився надягати наплічник. Останній цього не робив, оскільки, начепив його ще в притулку. Навчені не одним походом Лев з Русланом миттєво стали до дороги. А ось іншим довелося трохи повозитися. Денис ніяк не міг закинути рюкзак на коліно, запізно його приставляючи, тим самим наплічник вдаряв об ногу. Славко ж спочатку побіг допомагати Віці і лише потім узявся за власну ношу, обтяжену причепленою до лямок гітарою. Останньою з нехитрою задачею впоралася Ваня.

Рушили. Тісна колона мандрівників обійшла притулок та попрямувала по схилу вгору, аби по стежці вийти на вершину гори Ґрофи. Спочатку під ногами був ґрунт, а навколо густо росли дерева, кущі й трави. Одначе з набором висоти землю змінило каміння. Спочатку дрібне. Потім більше. Рослинність біднішала й рідшала. Підніматися стало важче: норовливе осипище загрозливо гурчало під підошвами кросівок, попереджаючи, що більше не стерпить такого нахабства. Проте поки все проходило добре: ніхто не перечіплявся чи ковзав. Тримались, бо порівняно з учорашнім днем – це дійсно прогулянка по парку, хай навіть мокрому і з перешкодами.

Щільна колона вже не виглядала такою щільною. Руслан із Левом вирвалися вперед. Трохи позаду плентались Віка, Славко та Денис. Далі на деякій відстані від них похнюплено брів Корнилій. Він не хотів ні розмовляти, ні думати – лише безперервно йти. Замикальною теліпалася Ваня. І не тому що найсильніша чи найвитриваліша, як мало би бути, а тому що їй було найважче. Якби понурий бідолаха розвернувся й поглянув на мертвенно бліде обличчя дівчини, то ясно б зрозумів, кому тут дійсно несолодко.

Попередня
-= 11 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!