Слава ЗСУ!

Корній потихеньку відходив від прикрощів, які, неначе хижий голодний вовк, переслідували його з самісінького ранку. Спочатку з ним зіграла злий жарт чи то пам'ять, чи то уява, намалювавши химерну пригоду з ведмедем. Як подібне могло скоїтися? То хіба п’яна або хвора голова здатна таке придумати. Вибити клишоногому око, вдало втекти від його кривавої помсти, знайти вже іншого пораненого звіра, котрого українські простори й бачить не бачили. Маячня! Потім отой запис в журналі. Боляче дивитись, коли тебе сприймають за ідіота. Віка. А вона, виходить, тримала образу в душі. Міцно, міцно. “Може, виговорившись, їй зробиться легше? – міркував хлопець, оглядаючись назад, щоб перевірити наявність найслабшої ланки. – Її гнів розтане, а з нього постане милість?”

Ваня чимчикувала трохи позаду. Обличчя дівчини розчервонілося, одначе воно впевнено випромінювало твердість та рішучість. Корнилій трохи додав ходу, оскільки вже не міг розгледіти Дениса, який ішов перед ним. Але поспішати довелося не довго. Ліс раптово розступився, і юнакові відкрилась поросла лопушинням поляна, де вже розмістились на привалі передущі. Неподалік яскравим червоним дахом красувався дерев’яний мисливський будиночок. Коло нього поралась незнайома жінка. Хижа стояла досить далеко від тропи, тож туристи вирішили не підходити, залишивши за собою право фотографувати.

• Схоже, треба пов’язати бандану на голову. – сказав Славко. – Припікати почало.

• Ти б її одразу вдягав, – порекомендував Лев, – незалежно від погоди. Оце, наприклад, як ми з Корнилом і Вікою робимо. Достоту гірше не буде.

• Та й піт очей не заливатиме. – додав Денис, сумно дивлячись на свою кепку.

• Дякую, певно, надалі так і робитиму.

• Ваню, ти нормально почуваєшся? – поцікавився Руслан у дівчини, коли вона нарешті вмостила свого рюкзака поруч з іншими.

• Краще за всіх! – посміхнулась та.

• Чудово. Тоді нічого перекидати більше не будемо.

• Відтепер Корнилій призначається носієм жіночого одягу! – спробував пожартувати Денис, проте його жарту ніхто не оцінив.

• Про мене приємніше тягти жіночі речі, аніж банки з тушонкою, кількою й сардинами. – одізвався Славко. – Віко, хочеш, я щось твого понесу?

• Мене понесеш? – глузливо мовила юнка.

• Понесу!

• Не надірвешся?

• А чого мені надриватися? Я твоїх сорок кілограмів запросто потягнув би до Синевира й назад.

• Якоюсь ти, Святославе, мене зовсім дистрофічною робиш. – вдавано ображено сказала Віка. – Якби при моєму зрості я б стільки важила разом з одягом, то достеменно літала б за вітром.

Молодик, одначе, не розгубився й заходився сипати компліментами, сподіваючись, що об’єкт залицянь зашаріється.

• Та ти ж у нас дівчинка-пір’їнка. Одна така на всеньку групу. Легка і повітряна, добра і щира.

Корнієві з Денисом, чуючи подібне неприховане загравання, стало млосно, огидно й заздрісно. Лев же з Русланом із зацікавленням спостерігали. Вони-то знали Віку набагато краще, ніж Славко.

• Наївність, юначе, створює багато проблем. Знаєш, чому до заміжжя жінки маленькі й худенькі синички, а після перетворюються на великих та огрядних квочок?