Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Бурштинові очі, здавалося, володіли химерними гіпнотичними властивостями – від них не хотілось відриватися…

• Корнію, ти чого губу закопилив?

• Чого? Я… Ні… – на силу відвернувся юнак.

• Невже? А відповідаєш, наче образився.

• Ні. То тобі здалося. Просто ногу зненацька схопило. – збрехав.

• От я дурепа. – похопилась напарниця. – У мене ж мазь в аптечці. Зараз дістану.

• Не треба. Біль уже вщух. Обійдусь.

• Певен?

• Певен.

• Завваж, дорога далека. Тому може краще…

• Знаю. Все гаразд. То що ти там казала?

• Глянь під ноги.

Корнилій глянув і побачив шпали – невеличкі майже однакові дерев'яні бруски, розміщені на рівній відстані один від одного. Вони, схоже, починалися далеко позаду, а закінчувались далеко попереду. Або ж навпаки, бо хто знає, куди ті прямували. Хлопцеві б ніколи їх не помітити якби не Іванна: заплутане в траві напівтрухляве дерево не привертає у лісі жодної уваги.

• Якого біса у горах роблять шпали? – здивувався молодик.

• Такого самого як усюди, де їздив чи їздить потяг. – посміхнулась юнка.

• Хочеш сказати…

• Ага. Ця частина Карпат менш ніж півстоліття тому була більш окультуреною ніж зараз.

• А звідки ти це знаєш?

• Читала. Ще в Харкові, коли проглядала маршрут, натрапила на статтю про Карпатський трамвай. От і дізналася. Чуєш шум?

• Ага.

• Оце ми зараз проходимо по лінії вздовж річки Свіча. Наскільки пам'ятаю, гілка працювала до дев'яностих років минулого сторіччя. Потім занепала.

• А чому?

• Здається, через зниження обсягу лісозаготівель. Залізницю почали будували ще за часів Австро-Угорщини для транспортування деревини. Потім упродовж десятиліть добудовували з цією самою метою. Коли ж попит упав, ясна справа, у ній відпала й необхідність.

• Нікому не треба – розпиляли?

• Саме так.

• Сумно.

• І не кажи. Хоча, можу тебе обрадувати: не весь Карпатський трамвай здали на металобрухт. Одна його лінія працює й нині.

• Круто! – зрадів Корнилій. – Ваню, треба буде покататися.

• Згода, – відповіла дівчина, ледь помітно зашарівшись.

А подорож линула своїм ходом: плавно, повільно, розмірено. Блукала обхідними стежками, ховалася в лісі, серед кущів, пірнала в буйні трави й виринала нагору – до сонця. Вона робила це щиро, природно, так, як хотілося, як була на те воля світу, як бажав того мандрівний дух. Пригода ж нарешті стала сама собою: звільненою від умовностей, обов'язків, правил та лицемірства рутини. Адже її власне існування – відрив від суконних буднів, пошитих з одноманітної миршаво-сірої матерії. Тільки тепер нові, раніше небачені (непомічені), фарби зробилися видимими погляду. Враження вберуть їх у себе, уквітчаються ними та зітчуть чудернацьке різнобарвне мереживо, де відіб'ються пригоди, віддзеркаляться почуття, відобразиться настрій. І це плетиво завжди приноситиме теплоту, радість, навіть якщо лежатиме забутим невідь де у глибокій скрині пам'яті під стосами проблем, куцих задоволень, трафаретних обов'язків.

Попередня
-= 52 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!