знайди книгу для душі...
Бурштинові очі, здавалося, володіли химерними гіпнотичними властивостями – від них не хотілось відриватися…
• Корнію, ти чого губу закопилив?
• Чого? Я… Ні… – на силу відвернувся юнак.
• Невже? А відповідаєш, наче образився.
• Ні. То тобі здалося. Просто ногу зненацька схопило. – збрехав.
• От я дурепа. – похопилась напарниця. – У мене ж мазь в аптечці. Зараз дістану.
• Не треба. Біль уже вщух. Обійдусь.
• Певен?
• Певен.
• Завваж, дорога далека. Тому може краще…
• Знаю. Все гаразд. То що ти там казала?
• Глянь під ноги.
Корнилій глянув і побачив шпали – невеличкі майже однакові дерев'яні бруски, розміщені на рівній відстані один від одного. Вони, схоже, починалися далеко позаду, а закінчувались далеко попереду. Або ж навпаки, бо хто знає, куди ті прямували. Хлопцеві б ніколи їх не помітити якби не Іванна: заплутане в траві напівтрухляве дерево не привертає у лісі жодної уваги.
• Якого біса у горах роблять шпали? – здивувався молодик.
• Такого самого як усюди, де їздив чи їздить потяг. – посміхнулась юнка.
• Хочеш сказати…
• Ага. Ця частина Карпат менш ніж півстоліття тому була більш окультуреною ніж зараз.
• А звідки ти це знаєш?
• Читала. Ще в Харкові, коли проглядала маршрут, натрапила на статтю про Карпатський трамвай. От і дізналася. Чуєш шум?
• Ага.
• Оце ми зараз проходимо по лінії вздовж річки Свіча. Наскільки пам'ятаю, гілка працювала до дев'яностих років минулого сторіччя. Потім занепала.
• А чому?
• Здається, через зниження обсягу лісозаготівель. Залізницю почали будували ще за часів Австро-Угорщини для транспортування деревини. Потім упродовж десятиліть добудовували з цією самою метою. Коли ж попит упав, ясна справа, у ній відпала й необхідність.
• Нікому не треба – розпиляли?
• Саме так.
• Сумно.
• І не кажи. Хоча, можу тебе обрадувати: не весь Карпатський трамвай здали на металобрухт. Одна його лінія працює й нині.
• Круто! – зрадів Корнилій. – Ваню, треба буде покататися.
• Згода, – відповіла дівчина, ледь помітно зашарівшись.
А подорож линула своїм ходом: плавно, повільно, розмірено. Блукала обхідними стежками, ховалася в лісі, серед кущів, пірнала в буйні трави й виринала нагору – до сонця. Вона робила це щиро, природно, так, як хотілося, як була на те воля світу, як бажав того мандрівний дух. Пригода ж нарешті стала сама собою: звільненою від умовностей, обов'язків, правил та лицемірства рутини. Адже її власне існування – відрив від суконних буднів, пошитих з одноманітної миршаво-сірої матерії. Тільки тепер нові, раніше небачені (непомічені), фарби зробилися видимими погляду. Враження вберуть їх у себе, уквітчаються ними та зітчуть чудернацьке різнобарвне мереживо, де відіб'ються пригоди, віддзеркаляться почуття, відобразиться настрій. І це плетиво завжди приноситиме теплоту, радість, навіть якщо лежатиме забутим невідь де у глибокій скрині пам'яті під стосами проблем, куцих задоволень, трафаретних обов'язків.