Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

“Корнію, вгадай, коли я вперше тебе побачила?” – проспівала юнка. “Ну, десь півтора тижні тому. Ми, тоді в ресторані похід обговорювали.” – непевно мовив молодик. “От і не вірно!” “Як так? Я хіба на кілька днів помилився.” “А на кілька років не хотів?” – пирснула зо сміху дівчина. Сталося це трьома роками раніше. Новоспечену другокурсницю Іванну, разом з кількома її подругами, заманила на кафедру цікавість: захищалися четвертокурсники. Інтерес не з'явився нізвідки. Завідувач кафедри впродовж цілісінького навчального року розхвалював своїх дипломників (на жаль, Корнилія серед них не було, на відміну від Віки). Розповідав про те, наскільки принадні теми їм вибрав, наскільки серйозні дослідження мають проводитися, наскільки важливі відкриття можуть зробитися… Професор так вміло мазав медом по губам, що необстріляні викладацькою байкою студентки, розвісивши вуха, взяли й повірили. Сталося, як кажуть, вхід гривня – вихід дві. Тихцем дівчата зайшли в аудиторію, обережно розмістилися в кінці. Не шуміли, вели себе пристойно. Аж раптом їх помітив завідувач кафедри, і це якраз у той час, коли Корнило у поті чола вже закінчував доповідь. Парубка обірвали на півслові. Безпардонний професор спершу заходився довго та барвисто представляти молодих обдарувань-другокурсниць млявій аудиторії (останній це було потрібно рівно стільки ж, скільки возу п'яте колесо), по тому перерахував причини, чому виключно його варто обирати керівником дипломної роботи, нарешті посадив очманілих від несподіванки юнок у перший ряд поряд з іншими членами атестаційної комісії (акурат навпроти доповідача). Кінець кінцем із почуттям невиконаного обов'язку взявся за Корнилія. Та так завзято, що аж пір'я полетіло. “Десять хвилин ганьби, і ти бакалавр.” – каже студентське прислів'я. Якби ж в реальності все завжди відбувалося настільки просто…

Відтоді Іванну не менше ніж півроку, а то й більше, безжально гризло сумління, ніби саме вона стала причиною Корнилового фіаско. Наче саме через неї нещасливець отримав з панського професорського плеча ганьбу, море насмішок і лише “трієчку з натяжкою”. От, нехай би вона туди не завалилася – ніхто б нікого не валив, не повчав, не принижував. Юнка певний час навіть хотіла вибачитись, проте, ніяк не могла набратися сміливості аби підійти.

Хлопцеві зробилось ніяково від подібного зізнання. Він добре пам'ятав страдницький захист бакалаврської роботи, а от присутності Вані на ньому вперто згадати не міг. Звісно, приходили туди якісь немісцеві дівчата, перед котрими завідувач кафедри співав соловейком. А от їхні обличчя – щось абсолютно несуттєве й зайве – вилетіли з голови.

Ось так непередбачувано крутить людьми доля: рано чи пізно можна опинитися в одному човні з кимось раніше зайвим та несуттєвим, а той, перед ким здавалося б завинив, як виявилось не помічав твого існування.

Корній незчувся, коли світ для нього звузився до масштабів однієї людини. Коли гори, сосни, стежки й небо перестали існувати. Просто. Клац і все.

Мандрівники йшли та розмовляли, розмовляли, розмовляли. Коли Ваня чимчикувала попереду, Корнилій дивився їй у спину, і йому уявлялось її радісне обличчя, кутики вуст, що ледь помітно тремтіли від наближення вибухового сміху, ясні трохи прищулені очі, маленький носик, неслухняне пасмо волосся на скроні.

День тим часом нісся своїм ходом, незалежним від чийого-небудь бажання. Гаряче вогняне колесо спершу докотилось до полудня, потім до вечірніх сутінок, щоб поринути в червоно-жовту заграву.

Попередня
-= 54 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!