Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Ну, Ваню, по-моєму, ми з тобою добряче спрацювалися.

• Ніби справжня команда.

• Чому ніби?

• Бо в справжній команді розуміють один одного якщо не без слів, то з півслова. А ми поки ще на рівні речень.

• Не прискіпуйся.

• Я не прискіпуюсь. Виключно констатую.

• Ваню, ти перетворюєшся на капітана Очевидність.

• Не вийде. Свій шкіряний костюм забула вдома.

• От, халепа!

• Авжеж. Вдягнула б і пішла сторожу синевирську лякати.

• Точно!

• Ха-ха-ха! І як ти собі це уявляєш?

• Ну, – Корнило задумався, закусивши губу, – оце, значить, північ, тиша, темрява. Часом десь збреше собацюра. Сторожа тим часом, нічого не підозрюючи, грає в покер.

• У що? – недовірливо перепитала дівчина.

• В покер.

• Який покер, Корнію?

• Ну… Скажімо… Гм… Техаський голден.

• Ех! – видихнула Ваня. У її вигуку не вловлювалося й краплини докору чи насмішки, як то часто трапляється. Радше це було схоже на вияв дитячої безпосередності: найкращий друг чогось не знає – його обов'язково треба навчити. – Не голден, а холдем. Та й узагалі, Корнію, невже ти не чув, наскільки міцно відгонило спиртякою від нашого синевирського знайомця?

• Хіба трошки горілкою.

• Горілкою? Трошки? Та від нього за кілометр… кх… духом пахло! Я дізналась про його наближення ще до того, як він ліхтар увімкнув.

• Справді? Мене сторож мало не налякав. Сиджу собі мовчки, дивлюся в небо, тут зненацька: “нарушаємо, панове туристи”.

• Безсумнівно, колишній ДАІшник.

• Вистрибнув із кущів. Невиразно представився. Документи попросив.

• Звичка брата видає!

Туристи розсміялися. Щиро. Весело. Корнилій раптом відчув дивне: наче знає Іванну дуже-дуже давно. Наче вони знайомі зі школи або й того раніше. Навіть не просто знайомі – товариші, друзі. А потім сталась щось лихе. І вони один одного втратили, загубили. Відтоді молодик жив сам по собі. Забутий, нікчемний, приречений на самотність.

• Так от, про покер. Ти уявляєш, як би сторож п'яний грав? Щонайбільше: він би міг у доміно бездумно різатись та “риба” горлопанити.

• Гаразд. Довела. Хай доміно. Значить, грають оце вони у себе в сторожці. Тут неждано-негадано “клац-клац-клац, клац-клац-клац, клац-клац-клац” по шибці. Повертаються, зирк у вікно – нікого. Думають: “здалося, коли налижешся, й не таке привидітись може”. Грають далі. Кості б'ються об дерев'яний стіл. Самогон розливається по чаркам. “Клац-клац-клац, клац-клац-клац, клац-клац-клац”. “Кого це нечистий носить?” – люто гримає наш нічний провідник.

• Це я – Загублений Турист. У шкірі, в масці і з батогом. Прийшов по ваші душі. – замогильним голосом простогнала Ваня. По чому відразу ж зареготала.

Якби в місячному сяйві дівчина могла розрізняти кольори, то перестала б гиготіти: лице Корнилія при згадці про Загубленого Туриста пополотніло, хоч на вустах залишалася посмішка.

У хлопця перед очима вмить закрутився калейдоскоп зі спогадів учорашнього дня. Заплакана Віка, котра ніколи раніше так розпачливо не ридала. Повсякчас весела, життєрадісна. Її майже не обходили проблеми інших. Вона завжди знала, як їх вирішити. Жовчний Ден, що всюди міг встромити свої п'ять копійок. Вони радше скидалися на отруйні зміїні укуси, аніж на вираження власних думок. Він із задоволенням знаходив чужі недоліки, вади, хиби, а потім любив влучно на них вказувати, наголошувати, ніби ненароком (іноді й нароком). Денисових кепкувань дивним чином уникав тільки Лев. Скоріше, вони його. Хіба можна інакше? Добрий, сміливий, міцний, надійний, сильний, розумний, чуйний, мужній, щедрий. Ідеальний, в біса, чоловік! Нічого не забув? Здається, ні. Але в будь-якому разі головні з тих чеснот: сильний та міцний, бо інакше до перелічених достоїнств дехто додав би самозакоханість, самодурство, самовпевненість. Святослав склав би про це пісню й зіграв на своєму Стратокастері! Хе-хе-хе! А Руслан… А хто такий Руслан?

Попередня
-= 56 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!