Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Йдучи до сховку, Корнило з усіх сил намагався не міркувати взагалі. Те, як він себе поводив останні кілька хвилин, було не просто непристойно, це було неприпустимо! Його мовби поглинули призабуті страхи: залишитися самому, з'їхати з глузду, щезнути безслідно, провалитися крізь землю, розчинитися в тумані. Ніби Лев чи Руслан, чи Віка, чи… В результаті парубок вчинив так, як того боявся – як божевільний. Що подумала Іванна? Що далі?

Речі лежали на самісінькому дні рюкзака. Довелось добряче попотіти, перш ніж добро супутниці опинилося на каріматі. Загалом: три светри та куртка. Корнилій мимоволі згадав епізод, коли за рішенням Руслана поклав усю зайву дівочу одежу собі до наплічника, віддавши натомість частину консервів Денису. Той спершу активно протестував, але після того як Лев зважив його ношу й скривився від невдоволення, дуже швидко погодився. Здавалося, це сталось настільки давно, немовби за минулого життя. Або й узагалі – ніколи цього не було. Фантазія. Марення. І їх завжди було лиш двоє. Але чому тоді пам'ять показувала інше? Безумство.

Хлопець певний час затримався, розглядаючи одяг. Почергово світив ліхтариком на кожен зі светрів, не в змозі втямити: котрий з них найтепліший. Довелось детально обмацувати, хоч це й не сильно допомогло, оскільки руки від холоду втратили чутливість. Молодикові набридло займатися бозна-чим. Після декількох хвилин безрезультатних спроб вибрати найліпшу одежину, він відклав перший-ліпший светр, решту ж поскладав назад у наплічник.

Коли Корнилій виліз із намету, його наче струмом вдарило: замість Іванни за столом сидів Святослав, перебираючи гітарні струни…

• Якого біса? – розпачливо вихопилось у хлопця. Голос зрадив: замість вигуку назовні вирвалось щось середнє між свистом та скреготом.

• Корнію? З тобою все гаразд? – спитала примара.

Юнак відразу ж впізнав Ванін голос – аж від серця відлягло. Привиділось у темряві.

• Корнію?

• Так-так. Зараз.

Парубок швиденько застебнув вхід і рушив до столу.

• Я й не знав, що ти на гітарі граєш. – сказав молодик, сідаючи.

• Чого думаєш, я виклянчила у Святослава залишити нам гітару? – посміхнулася дівчина.

• Ну, може хотіла її, стару, на дрова використати? – пожартував хлопець.

• Цур тебе, Корнію! – обурилась юнка.

• Добре. – погодився дотепник. – поганий жарт.

• Ото ж бо й воно. – підтвердила Ваня. – Тоді я піду перевдягнусь, а ти поки послідкуй за водою. Поп'ємо ще чаю.

По останніх словах дівчина відклала гітару, запалила газову горілку, поставила на неї казан і рушила зі светром до намету. Парубок проводжав її поглядом доти, доки та не сховалася всередині. Далі йому не залишалось нічого, окрім як стежити за рідиною, що вже заходилась парувати.

Увагу хлопця мимоволі перехопило коротке гостре синє полум'я, котре відрізнялось від полум'я звичайного багаття. Останнє завше видавалось живим, оскільки їло та змінювалось. Очі без зусиль помічали танення його поживи, а жовтогарячі язички жваво витанцьовували у такт з припливами вітру: туди-сюди, туди-сюди.

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!