Слава ЗСУ!

• Це тоді, коли ми фантазували на тему зустрічі середньостатистичного туриста з ведмедем? – ухопився за рятівну соломинку парубок.

• Ага. Я ще сказала, що найстрашніше у ведмедеві – розмір.

• Угу. Пам'ятаю. Як я вас розумію.

• Розумієш?

• Мені, коли були на Плісце, наснилося, ніби за мною гнався здоровенний клишоногий, габаритами близький до “Запорожця”.

• Ого! А ти випадково нічого не пив?

• Ну, було трохи.

• Вино? – підозріло спитала юнка.

• Вино.

• То ти все ж прихопив Денисове пійло. – обурилась вона. – Ми ж домовлялись: алкоголю не брати.

Корній почувався зрадником, хоч ніяких обіцянок не давав (може й давав, тільки на той час цей Корній знаходився в іншій реальності). Тож, аби уникнути неприємних та непотрібних з'ясувань стосунків, молодик вирішив відбрехатися, оскільки скажи він те, що вважає дійсним, його сміливо можна би було назвати психом. А так виключно брехуном. Певно це одна з тих нечисленних ситуацій, коли вигадка правдоподібніша за правду.

• Ні, я не брав. Знайшов серед продуктів пакет вина у будиночку на Плісце. – виправдовувався хлопець не досить впевнено.

• Гаразд. – вдала наче повірила Ваня. – І ти випив звідти?

• Так. Склянку. Більш ніж вистачило.

• Щось зрозумів? – голос дівчини пролунав більш приязно.

• Що більше не питиму невідомого зілля, бо від нього шарики за ролики заскочити можуть.

• А голова перетворитися на порожній баняк. Без шарнірів. – додала співрозмовниця. – Гаразд. Грати ще?

• Звісно!

Іванна заграла. Цього разу в її виконанні пролунало кілька пісень. Корнилій жадібно слухав, намагаючись вловити кожен звук, кожен перелив, навіть тишу. Майстерність непримітної Вані виявилась значно більшою, аніж показні вміння Святослава. Справа полягала не стільки в чистоті гри, скільки в дусі: сум у неї завжди виявлявся сумним, а радість радісною. Але й жодна з фарб не несла в собі чисто-вихолощений колір. Завжди були відтінки – непомітні тіні, розлиті в потрібних місцях. Саме вони формували історію, розвиток твору, змушуючи слухача співпереживати в мовчазному заціпенінні. Корнило не міг відірвати не лише вух, але й погляду. Він дивився на дівчину либонь так само, як стародавні моряки на сирен – дочок Мельпомени.

• Хух! – полегшено видихнула Іванна, догравши останню пісню. – Думала – пальці відваляться.

• Ваню, а звідки ти так круто грати й співати вмієш?! – захоплено вигукнув парубок.

• Взагалі-то це не тільки я. Гітара також старалася. – щиро посміхнулась дівчина.

Молодикові на мить здалося, немовби дивиться на музу, котра спустилась до нього з вершин карпатських (беотійських) гір.

• Ой, ти ж напевно змерзла. – схопився хлопець. – Зараз наллю чаю.

• Не треба, я ще той не допила.

• Та він же остиг!

• Поки ні. Якраз такий, як я люблю. Теплий, а не гарячий.

• Добре. Так де ти цьому навчилася?

• П'ять років музичної школи.

• Я б не витримав.