Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Іванна ще з півгодини ділилася розповідями про дитинство, зрідка вставляючи слушні висновки, на кшталт: не варто хвилюватись про те, на що не можеш вплинути. Молодик уважно слухав. І з кожною новою історією ставав впевненішим у думці, що добре є так, як воно сталося. Інакше б він би досі марно впадав за Вікою та не познайомився б з Ванею. По-справжньому.

Зробивши деякі помітки на мапі, дівчина нарешті вимкнула ліхтарик і зручно вмостилась у спальнику. Не встигла вона закрити очі, як тихенько пролунав Корніїв голос.

• Ваню, можна тебе дещо запитати, поки ти остаточно не вляглася спати?

• Питай.

• Чому ти постійно носиш мішкуваті безформні одежі? Вони ж тебе роблять незугарною.

• А навіщо мені висуватися?

• Як навіщо? Дівчата ж люблять аби хлопці на них увагу звертали, залицялись.

• Не абсолютизуй, Корнію. Не всі ми однакові. Та й чепуримося не стільки для протилежної статі, скільки для себе. Звісно, надзвичайно приємно, коли з тобою носяться як з писаною торбою. Однак цей етап у своєму житті я вже пережила. І не дуже успішно.

• Набридливий шанувальник?

Іванна трохи помовчала, зважуючи, чи варто зараз озвучувати сумні спогади. І вирішила, що ні – іншим разом.

• Можна й так сказати. Вийшло до болю прикро й неприємно, та разом із тим доволі дохідливо аби зрозуміти, як поводитися не варто. Ну все, Корнію, спати. Завтра на тебе очікують величні справи!

День спокути

Скільки часу? Яка кількість часу? Ні годин, ні хвилин, ні секунд, ні будь-чого іншого, чим зазвичай вимірюється величина, котра обмежує людські життя і немилосердно трощить мрії. Механізм безвідмовний, дбайливо виплеканий, відточений до ідеалу. Наче гільйотина. Не ламається. Не псується. Його присуд не залежить від емоцій, настрою чи слабкостей. Він кориться тільки закону: те, що прийшло у цей світ, має з нього і піти. Фаталізм? Ні. Факт. Скінченність – факт, а нескінченість – нездійсненна мрія. Як тече річка – так само й витікає життя: поки води багато – її не помічаєш, та коли міліє – запізно ставити загати.

Бо ж то не синє озеро,

А калабатина.

І буде з того “озера”,

Води на два ковтка.

То яка ж кількість часу? Корнилію ніколи не вдавалося збагнути пісочних годинників. Аж поки один такий не поселився в ньому. Все виявилось настільки просто. Спочатку сіпаєшся від падіння кожної піщинки, неначе від дратівливого крапання води з несправного крану: бом-бом-бом, бом-бом-бом, бом-бом-бом. Тоді ще працює голова та зберігається здатність мислити. Свідомість загалом спрямовується туди, куди бажає воля, хоч і з невеликим тріском. Зсипання піску безперервно силкується відняти увагу собі. Але прийняти будь-яке розсудливе рішення вже важко. Згодом маленьких цяточок стає дедалі більше, й відчуття дражливого невпинного стуку зникає. Натомість з'являється щільна тягуча паволока. Вона насувається високою чорною стіною з-за горизонту. Наблизившись упритул, міріади піщинок перетворюються на непосильної ваги моноліт, що власною вагою видавлює з тіла розум і самоусвідомлення. Далі кінець. Людина обертається на розладнаний дефективний механізм.

Попередня
-= 70 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!