Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

Тож сталося все, наче із-під пера.

Чого не чекав – то як ніж до ребра.

Притислось, вкололо, ввійшло – розлилось.

Життя, що буяло, росло і неслось.

Найважчих втрат ми зазнаємо перед самісіньким фінішем, коли вважаємо: все вже вирішено. Отоді воно й настає – повне болюче беззаперечне фіаско. А чого дивуватися? Невже ми граємо у гру, канони досконально котрої знаємо? Чи життя – не гра? Для ляльок либонь ні, а от для творця…

Корній давно брів наосліп непроглядним лісом. Хоча, що таке “давно” для того, хто втратив лік часу й не може елементарно зосередитись навіть на думці про виймання ліхтарика з-під клапану рюкзака? Парубок пустими очима дививсь у темряву, жадаючи зникнути, розчинитися в ній, аби тільки більше не відчувати в грудях велетенської отруйної діри. Інколи морок його свідомості пронизувала спалахом думка: “А чи не спіткнутися й не впасти кудись в урвище?”, одначе, вперті ноги самовільно відшукували стежину і безупинно несли в невідомість.

Молодик забув, куди зранку вирішив йти. Тоді він іще міг щось вирішувати. Інша справа – зараз, коли душа немовби відділилась від тіла й блукала десь поруч, прив'язана невидимими кайданками до живого механізму. Вона все бачила, все розуміла, проте, нічогісінько не могла вдіяти, оскільки існувала окремо. Її вимір – пустеля, де вікував лише пісок, що повсякчас прибував і ширився. Душа безсило зорила її неосяжними просторами, поки пісок безсердечно засипав мрії, бажання, надії, адже йому нічого втрачати, бо не тутешній. Жовта висохла крупа не була прив'язана до цього світу. Вона ним спрагло живилась, висмоктуючи соки, висушуючи артерії. Допоки останній не спорожніє.

А тропа тим часом заходилась дертися нагору. Густа стіна лісу майже не відрізнялась по чорноті від хмарного неба, яке підступно ховало собою Місяць та зорі. На щастя, навколишня пітьма не завадила Корнієвим ногам успішно дістатися до стоянки на краю гори, звідки ще вчора відкривався приголомшливої краси краєвид.

Крижаний вітер, що проймав до кісточок, нарешті зміг повернути хлопця до тями. Футболка з шортами анічогісінько не захищали від холоду, тому дрижаки стали повноправними хазяями тіла. Скинувши рюкзак, парубок моторно дістав теплі речі й ліхтарик. Екіпірувавшись, молодик почав поспіхом розмірковувати над тим, як би не замерзнути глибокої ночі. Варіант був лише один: ставити табір.

Намет довго пручався. Вірніше, не він – вітер, котрий інколи шаленів до тої міри, що мало не здував з гори втомленого Корнила. Заслаблий турист – то не зовсім турист, а більше колода, яку треба повсякчас мотивувати, копати, вмовляти. Однак в даній ситуації колода мала переконувати сама себе. Це, звичайно ж, важко, але псячий холод – найкращий помічник. Тож результат не забарився: за півгодини намет уже стояв.

Далі хлопець перевірив наявність води, бо відчував сильну спрагу. Невтішна знахідка віщувала великі проблеми: обидві півторалітрові пляшки виявились абсолютно пустими, ніби їх сьогодні взагалі не наповнювали. Не зважаючи на те, що юнак і так мерз (навіть у светрі та куртці), в нього по спині пробігли крижані мурашки. Зненацька молодика осінила ідея. Він похапцем кинувся до рюкзака, дістав звідти навігатор. Увімкнув. Посеред екрану з'явилася стрілка – поточне місцезнаходження, проте, жодного позначення джерела неподалік. Корнилій спершу завмер, збираючись із думками, оскільки відчув, як десь зовсім поруч прокидається паніка. А потім згадав про мапу, котру ще зранку хотів розірвати на шмаття й викинути в річку.

Попередня
-= 71 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!