Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Ех, Корнію, якби воно так дійсно було, то я б не хвилювалася. Світ завше вносить у наші плани свої корективи. Тільки дурний вважає, ніби все стане так, як він того хоче.

• А я не лише хочу, я ще й робитиму все від мене залежне, аби досягнути мети.

• Найгірше, що може статися, – здійснення бажань.

• Медведице, досить кидатись афоризмами. Вони – слова, ні більше, ні менше, а власну долю ми куємо власними руками.

• Гаразд. Нехай буде. Можна останнє запитання?

• Давай.

• Ти ж так стараєшся через неї, еге ж?

• Не знаю.

• Зате я знаю. Коли людина закохалась, вона не зажди хоче визнавати, що дійсно закохалась. І часом приписує ознаки кохання іншим речам, аби не казати ні собі, ні решті правди. Ти вдаєш, наче намагаєшся повернути товаришів, бо тебе мучить сумління, насправді ж ти просто хочеш повернути Іванну. Ось така вона – правда. А знаєш, я її недооцінила, дуже сильно недооцінила твою Іванку. Вбачавши в ній невдаху, я не помилилась. Проте, як виявилось, вона відноситься до надзвичайно рідкісної і, безумовно, найгіршої категорії – до тих, хто насправді невдахами не є. Ці дурні, прикидаючись, сподіваються колись зустрітися із тими, хто побачать, оцінять їх суть: якими вони є насправді – під маскою. У нас же тут так все й вийшло. – ведмедиха натхненно вишкірилась. – Не без моєї ненавмисної допомоги. От же ж ці корективи… А тепер спати. Завтра на тебе очікують величні справи!

На березі мальовничого озера, серед пишно-зеленого різнобарв’я старовинного лісу сховався крихітний дерев'яний будиночок. Корнило, заворожений спокоєм плеса, сидів на ґанку в кріслі-гойдалці. Прохолодний вітерець приємно лоскотав шкіру на обличчі. Десь поруч хором співали пташки. Вряди-годи юнакові вчувалося, неначе крилаті хористи виводили мотив до болю знайомої мелодії: про кораблі, море, долю й вибір. У ті недовгі миті серце парубка стискалось, навіть очі норовили зіскочити на мокре місце: чомусь хвилями накочувала журба, туга а чи за втраченим минулим, а чи за нездійсненним майбутнім.

Вся велич, вся краса високогірного озера з його пологими берегами, водяними брижами, відблисками сонця на поверхні, виростала перед поглядом спостерігача. Здавалося б, ніщо не здатне перейняти стан замилування дивовижею природи. Проте клятий пташиний спів став гучнішим. І щомиті потужнішим. Вишукана форма набула рис замогильної страшної пісні зі словами, сенсом та замислом. Молодикові нестримно закортіло втекти, сховатись у будинку за наглухо зачиненими дверима. Не встигши підвестися, він помітив, як із мирного чистого озера, мовби з тихого й пустого небуття, вигулькнула тендітна дівоче рученя. Воно одразу ж надривно потягнулось вперед – до хлопця. Той не на жарт перелякався. Необережно подавшись назад, перечепився, впав. Крісло повалилося на бік слідом. “Витягни мене!” – заволав голос із-під води.

“То лише сон…” – подумав Корнилій, розплющивши очі.

Годинник на навігаторі показував десяту годину. Пізно. Варто би було прискоритись. Юнак швидко, на автоматі, вдягнувся, склав спальник, скрутив карімат, зібрав решту речей до купи, взувся і, прихопивши невеличкого рушничка з кухлем, вийшов на відкрите повітря.

Навколо хазяйнувала мжичка, а все: земля, небо, трава, дерева, намет видавалися промоклим до нитки. Довелось накинути на голову каптур вітрівки, бо мокра голова на холодному протязі – не найліпший друг туриста. Згадавши де залишив воду перед тим як лягати спати, парубок обійшов сховок, відкрив задній передбанник і видобув звідти дві повних пляшки та на третину заповнений казанок. Доніс добро до вогнища, відкрив одну з баклажок, залив її вміст у кухоль. Рідина радше нагадувала міцний чорний чай, аніж джерельно-чисту воду. Вилив. Повторив маніпуляцію з іншим бутлем. Результат не змінився. Нарешті черга дійшла до баняка. Тут перед молодиком заново ожили події учорашньої до біса дивної ночі.

Попередня
-= 86 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!