Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Чари загублених речей

• Корнію, – вмить розпалилась молодиця, – нащо ти повсякчас таїшся? Те – складно, це – складно. Чому не можна сказати прямо і просто?

• Мар'янко, заспокойся. – встряг чоловік.

• Який “заспокойся”?! – дружина розпалилася ще сильніше. – Якщо мовчати, то ніхто не зможе допомогти, хоч би й порадою. Не маєш голосу – не існуєш для світу.

• Мар'яно, – пробасив здоровило, – силоміць нікому не допоможеш, а от гірше зробити – раз плюнути. Хай що в хлопця скоїлося: розказувати чи не розказувати має вирішувати сам…

Вирішувати? Для цього потрібне бажання, наснага, завзяття. Коли ж їх немає – немає дії, отже, нічого не зміниться. Корнилій мордувався думкою про чари загублених речей. Пам’ятаючи з яким колишнім запалом хотів звільнити друзів із пастки, тепер же не відчував нічого – дбайливо виплекану стихією байдужість. Ще був страх. Реальний страх за життя: як стрибатиме у воду, як тонутиме, як захлинатиметься. Сам. А далі над річкою зійдуться чорні хмари. З них отруйними зміями кресатиме блискавка. І від спалахів тих та грому нікуди не дітися. Безвихідь. Смерть від води або вогню.

Але ж була ще й Іванка. Чомусь саме зараз парубок твердо відчув, що любить її. Одначе інша сторона медалі важила не менше. Свавільні жах, паніка, слабкість викликали лицемірні, псевдо раціональні, доводи штибу: “Кому воно треба?! Самі собі винні! Ще кращу знайду!”

Шалений буревій емоцій, думок, стресів, душевних ран, уривків висновків руйнував будь-які умовиводи, котрі починали в'язатися в голові небораки, неначе безжальний сильний мороз насмерть січе тендітні маленькі бруньки. А далі? Якби тільки можна було клацнути пальцями та повернути час назад…

• … завжди кудись встрягаєш, а залагоджувати мушу я.

• Можна мені слово? – втрутився у сімейну сварку Корнило. – Не подумайте, лишень, ніби я божевільний.

Подружжя тієї ж миті перестало сперечатися. Обоє враз звернули погляди на молодика. Чоловік із досадним виразом на обличчі: “Чому здався?” Дружина – з переможний: “Нарешті здався!”

• Ніхто нічого не подумає. Розказуй все. – жінка, намагаючись заохотити юнака до подальших одкровень, говорила настільки лагідно наскільки могла,. Та, на жаль, їй так і не вдалося повністю позбутися владних ноток у голосі, через що Мар'ян насмішкувато пирснув, по чому отримав у свій бік роздратоване “Цить!” – Ми тебе уважно слухаємо.

• Моя розповідь вам найімовірніше здасться вигадкою. Але це щира правда, в котру я й сам довго не міг повірити. – почав сіромаха тремтячим голосом, будучи не зовсім впевненим чи дійсно чинить мудро, намірившись відверто поділитися нещодавніми пригодами. Однак без сторонньої допомоги Буриданів віслюк радше здохне, аніж щось вирішить. – До недавнього часу я вважав, ніби зможу впоратися самотужки. Але, зрештою, зрозумів, що в моїй ситуації це неможливо.

• То розказуй. – нетерпляче протягнула Мар'яна.

Корнилій зайшов здалеку: спершу заходився розповідати, як їхня група із семи чоловік готувалася до походу, як обговорювали маршрут, як вибирали реманент, потім згадав про шлях від Харкова до Івано-Франківська, а звідти до Осмолоди, далі про перший дощовий день у горах. Подружжя слухало і не перебивало, хоч води оповідач лив, не шкодуючи. До суті останній повз кволо, неначе равлик по стеблині. Зосереджене личко молодиці видавало її крайню зацікавленість. Вона нюхом чула: одна з тих двох дівчат вкрала парубоче серце. Але котра, і яким чином хлопець опинився сам у лісі, ще передувало дізнатися. Мар'яна не мала жодного сумніву, що історія дійде й до цього. Тож жіночка широко розвісила вуха в очікуванні фіналу. А от її чоловік мовчав та слухав виключно із чемності. Здоровань не любив довгих сльозливих оповідей (на кшталт цієї, як йому здавалося). На його превелике переконання: “всі шмарклі від слабосильного характеру”. Якщо представницям прекрасної статі подібна слабкість пробачалась, то тюхтіїв Мар'ян на дух не переносив.

Попередня
-= 92 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!