Слава ЗСУ!

570

прохід тягнувся на цілу милю, закінчуючись грандіозною брамою. Заходячи в неї, Сапфіра картинно вигнула шию й заревіла. Переляканий натовп аж присів, а потім загув від захвату.

Невдовзі мандрівники опинились у великій залі з височезною стелею, яка сягала, певно, вершини гори, і гладкою підлогою, зробленою з сердоліку, на якій було викарбувано зображення молота в обрамленні дванадцяти зірок. «Як на шоломі в Орика»,— здивувався Ерагон. На стелі висів велетенський сапфір, що мав різьблення у формі троянди. У сяйві сотень ліхтарів він вигравав якимось дивним світлом. Узагалі ж, Ерагонові здавалось, що Тронжхейм не могли збудувати прості смертні. Велич цього містагори затьмарювала всі дива, що їх Ерагон колись бачив у імперії. Навіть велелюдний Урубейн не зміг би змагатися з цим містом щодо багатства, сили й величі.

— Далі підете пішки,— урвав Ерагонові роздуми голомозий проводир.

Юрба одразу ж притихла. Орик забрав у мандрівників коней і подався геть, а юнаки разом із Сапфірою рушили за здорованем. Трохи перегодом вони увійшли до вужчого коридору, й охорона оточила чужинців щільнішим кільцем. Незабаром конвой зупинився перед ошатними дверима, які прочинив голомозий, мовчки пропустивши друзів усередину.

,***■

авддаш

ШГ "У Т0Р0ЖК0 озираючись, друзі ввійшли

■ до елегантного двоповерхового кабіне

V ту, стіни якого було завішано книжко

^^ вими полицями. Залізні східці здійма

^Ч^ лися до невеличкого балкона з двома стільцями та письмовим столом. Кам'яну підлогу встеляв плетений килим. Господар кабінету сидів за столом у найдальшому закутку.

Він мав шкіру кольору ебенового дерева, лису голову й чорну охайну борідку. За стату ' рою був кремезний — це підкреслювала коротка безрукавка, накинута на гаптовану золотом пурпурову сорочку

— Ласкаво просимо до Тронжхейма,— по ^ важно сказав він.— Мене звати Аджихад. Будь ласка, сідайте.

Ерагон із Мертагом обережно сіли в крісла, а дракон примостився позаду охороняючи їх. Ватажок підняв руку й клацнув пальцями, покликавши *

572

когось із сусідньої кімнати. Прибульці з подивом витріщились на голомозого чолов'ягу, як дві краплі води схожого на того здорованя, що привів їх сюди.

— Можу зрозуміти ваш подив,— посміхнувся

Аджихад.— Вони братиблизнюки. Я б залюбки

назвав вам імена цих добродіїв, але в них немає

імен.

Дракон презирливо форкнув, і володар з осудом глянув на нього, сідаючи в крісло. Здоровані нерухомо застигли поруч. Якийсь час Аджихад пильно розглядав прибульців, потім кивнув до голомозих, і один із них підскочив до свого пана, зашепотівши йому щось на вухо. Той спохмурнів і рішуче кивнув.

— Ти поставив мене у скрутне становище, відмовившись від перевірки,— нарешті звернувся Аджихад до Мертага.— Тебе впустили до Фартхен Дура, тож ми мали б бути впевнені, що ти не заподієш нам зла. Але зараз ми не можемо тобі довіряти.

— Ви б усе одно мені не повірили,— зухвало відповів юнак.

— Ого! — здивувався Аджихад, і його обличчя потемніло.— Цей голос нагадує мені голос одного чоловіка... Щоправда, він був справжньою потворою, а не людиною.

Володар грізно підвівся з крісла й несподівано гаркнув:

573

— Ану, встати!

Мертаг знехотя звівся на ноги, а схвильовані близнюки підійшли ближче.

— Зніми сорочку й повернися,—наказав ватажок. Юнак скорився.

— Мертаг! — видихнув Аджихад, придивляючись до шраму на його спині. Орик за спинами прибульців вражено зойкнув.

— Ви знали про це? — гаркнув господар до близнюків.

— Ми знайшли його ім'я в думках дракона,— зіщулились ті,— але й гадки не мали, що він син великого Морзана...

— І ви нічого мені про це не сказали? — вражено відсахнувся Аджихад.— Гаразд, із вами я розберуся потім.

Опанувавши свій гнів, він знову звернувся до Мертага:

— То ти й тепер відмовляєшся від перевірки, юначе?

— Так, відмовляюсь,— твердо відповів Мертаг, одягаючи сорочку.— Я нікому не дозволю порпатися в моїй голові.

— Це буде мати небажані наслідки,— попередив його Аджихад.— Допоки ми не знаємо, чи не становиш ти загрози, ми не зможемо тобі довіряти. А без цього тутешній народ, почувши, чий ти син, розірве тебе на шматки. Тому тобі доведеться посидіти під вартою. А якщо про це

*

, 574 »

дізнається король гномів Ротгар... Зрештою, ти можеш легко всього цього уникнути.

— Ні,— вперто похитав головою Мертаг.— У будьякому разі, ви все одно мені не повірите. Тому я хочу просто піти. Обіцяю, що нікому не розкажу, де ви ховаєтесь.

— Навіть на допиті в Галбаторікса? — спитав Аджихад.— Та він же витягне з тебе всі жили, розпитуючи про нас! Ні, ми не можемо так ризикувати.