Слава ЗСУ!

— Ну добре, я знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали навколішки біля тіла, потім спробували відчинити двері на кухню, а тоді...

Джон Ренс схопився на ноги з переляком на обличчі й підозрою в очах.

— Де ви ховалися, щоб побачити все це? — вигукнув

він. — Здається мені, ви щось забагато знаєте!

Холмс засміявся й кинув на стіл перед констеблем свою візитну картку.

— Не треба заарештовувати мене за вбивство,— сказав він. — Я не вовк, а гончак. Містер Грегсон або містер Лестрейд можуть це підтвердити. Ну, та розповідайте далі.

Що ви зробили потім?

Ренс сів знову, проте вигляд у нього все ще був спантеличений.

— Я пішов до хвіртки й засюрчав у свисток. Прибіг Мерчер і ще двоє.

— А на вулиці в той час хто-небудь був?

— Та нікого з таких, хто при своєму розумі.

— Що ви маєте на увазі?

Обличчя констебля розтяглося в посмішці.

— Скільки я тих п'яних перебачив — не злічити,— сказав він,— але щоб отак до нестями надудлитись, то ще ніколи. Він стояв біля хвіртки, коли я вийшов, спирався на огорожу і щосили горлав пісеньку про модний ліфчик Коломбіни чи щось таке ж дурне. Ледве на ногах тримався.

— Який з себе був цей чоловік? — спитав Шерлок Холмс.

Джона Ренса відхилення від основної теми розмови трохи роздратувало.

— П'яний як чіп, ось який,— відповів він. — Ми його вмить припровадили б до відділення, та ніколи було.

— Обличчя, одяг — ви не помітили, які вони були,— нетерпляче перебив Холмс.

— Та ніби помітив, бо довелося його підтримувати, я з одного боку, а Мерчер з другого. Це був здоровий хлопець, пика червона, нижня частина обличчя обмотана шарфом...

— Цього досить! — вигукнув Шерлок Холмс. — Куди він подівся?

— У нас і без цього було мороки, щоб ще й за ним дивитись,— ображеним тоном відказав полісмен. — Б'юсь об заклад, він щасливо дістався додому.

— Як він був одягнений?

— На ньому було коричневе пальто.

— Він тримав у руці батіг?

— Батіг? Ні.

— Мабуть, десь кинув,— пробурмотів мій компаньйон. — А ви часом не бачили чи не чули, щоб вулицею проїхав кеб?

— Ні.

— Візьміть ось півсоверена,— сказав Холмс, встаючи й беручись за капелюх. — Боюсь, Ренсе, ви ніколи не вислужитесь у поліції. Голову на плечах треба носити не тільки як прикрасу, а й думати нею. Минулої ночі ви могли б заробити сержантські нашивки. У чоловіка, якого ви тримали в руках і якого ми оце розшукуємо, ключ до розгадки таємниці. Немає сенсу сперечатися зараз з цього приводу, але можете повірити мені, що це саме так. Ходімо, докторе.

Залишивши нашого інформатора, який хоч і не зовсім нам повірив, але явно занепокоївся, ми разом пішли до кеба.

— Ну чисто тобі дурень! — гірко мовив Холмс, коли ми їхали додому. — Подумати тільки — мати таку винятково щасливу нагоду й не скористатися з неї.

— Для мене теж тут не все ще зрозуміло. Справді, прикмети того чоловіка цілком збігаються з вашим описом другого учасника цієї таємничої події. Але навіщо йому треба було повертатися в будинок? Злочинці так не роблять.

— Обручка, голубе, обручка — ось чому він повернувся. Якщо ми не знайдемо ніякого іншого способу впіймати його, то завжди зможемо закинути вудочку з наживкою — обручкою. Я обов'язково зловлю його, докторе, ставлю два проти одного, що зловлю. І повинен вам подякувати. Якби не ви, я не поїхав би й таким чином пропустив би найчудовіший етюд з усіх, що мені досі траплялися: етюд у ясно-червоних тонах. Чому б нам не вдатися трохи до жаргону художників, га? Через безбарвну пряжу життя ясно-черво-мою ниткою проходить убивство, і наш обов'язок виплутати цю нитку, відділити її й виставити напоказ кожний її дюйм. А тепер обідати, потім послухаємо Норман Неруду. Її володіння смичком і атака — блискучі. Як називається ота шопенівська дрібничка, яку вона грає так чудово? Тра - ля-ля-ліра-ліра-ля!

Відкинувшись на спинку сидіння, цей любитель-детектив розспівався мов жайворонок, а я тим часом розмірковував про багатобічність людського розуму.

Розділ 5

ВІДВІДУВАЧ ПРИХОДИТЬ ЗА НАШИМ ОГОЛОШЕННЯМ

Напруження сьогоднішнього ранку виявилося надто великим для мого кволого здоров'я і в другій половині дня я почувався зовсім виснаженим. Після того як Холмс подався на концерт, я ліг на диван і спробував заснути хоч на пару годин. Та дарма. Мій мозок був украй збуджений усім, що трапилося, в ньому юрмилися найдивніші фантазії й припущення. Щоразу, як я заплющував очі, переді мною виникало спотворене, мавпяче обличчя вбитого. І враження, яке воно на мене справило, було таке жахливе, що я чомусь не відчував нічого, крім вдячності до того, хто спровадив власника цього обличчя на той світ. Ще ніколи риси людського обличчя не промовляли так красномовно про наймерзенніші пороки, як риси обличчя Еноха Дж. Дреббера з Клівленда. Проте я визнавав, що повинно торжествувати правосуддя, і тому порочність жертви не є виправданням в очах закону.