Слава ЗСУ!

— Краще почистіть його й зарядіть. Людина він, безперечно, відчайдушна, і хоч я застукаю його зненацька, але треба бути готовим до всього.

Я пішов до себе в спальню й зробив так, як він порадив. Коли ж повернувся з револьвером, зі столу було вже прибрано, а Холмс поринув у своє улюблене заняття — награвав на скрипці.

— Інтрига стає дедалі складнішою,— сказав він, коли я ввійшов. — Я тільки що одержав з Америки відповідь на свою телеграму. Моє розуміння злочину правильне.

— Тобто?.. — жадібно спитав я.

— Моїй скрипці потрібні нові струни,— мовив Холмс. — Покладіть револьвер у кишеню. Коли прийде той тип, розмовляйте з ним звичайним тоном. Усе інше я беру на себе. Не злякайте його надто суворим поглядом.

— Уже восьма година,— сказав я, глянувши на годинник.

— Так. Він, мабуть, буде з хвилини на хвилину. Прочиніть трохи двері. Досить. А тепер вставте ключ зсередини. Дякую. Вчора я надибав незвичайну книжку «De Jure inter Genres», видану латинською мовою у Льєжі в тисяча шістсот сорок другому році. Голова Карла ще міцно сиділа у нього на плечах, коли було надруковано цей томик у коричневій обкладинці.

— А в чиїй друкарні?

— Якогось Філіпа де-Круа. На форзаці вицвілим чорнилом написано «Ex libris Guliolmi Whyte». Цікаво, хто був цей Вільям Уайт. Мабуть, якийсь дійшлий правник сімнадцятого століття. Почерк у нього із суддівськими закарлюками. А ось, здається, і той, на кого ми чекаємо.

1 зразу ж почувся пронизливий дзвінок. Шерлок Холмс

тихо підвівся й посунув свого стільця ближче до дверей.

Ми почули, як служниця пройшла коридором, потім різко

клацнуло — це вона відсунула засувку.

— Тут живе доктор Вотсон? — спитав дзвінкий, але досить різкий голос. Ми не почули, що відповіла служниця, але двері зачинилися і хтось почав підійматися сходами. Непевні кроки. Човгання. На обличчі Холмса, коли він почув це, промайнуло здивування. Кроки повільно наблизилися, в двері боязко постукали.

— Увійдіть! — гукнув я.

У відповідь на мій дозвіл до кімнати замість дужого чоловіка ввійшла стара зморшкувата баба. Яскраве світло, здавалося, на мить засліпило її, вона зробила реверанс і зупинилась, кліпаючи сльозавими очицями й нервово намацуючи щось у кишені тремтячими пальцями. Я глянув на свого компаньйона — вираз його обличчя був такий нещасний, що мені коштувало величезних зусиль не розреготатися.

Старе луб'я видобуло вечірню газету й тицьнуло пальцем у наше оголошення.

— Ось чого я сюди прийшла, добрі джентльмени, — мовило воно, знову присідаючи в реверансі. — Через золоту обручку на Брікстон-роуд. Це моєї дочки Саллі, вона тільки дванадцять місяців, як вийшла заміж, а її чоловік плаває стюардом на пароплаві і що він скаже, коли з'явиться додому й побачить жінку без обручки, то це страшно й подумати, бо він такий, що не приведи Бог, особливо коли хильне. Уявіть собі, вчора ввечері пішла в цирк з...

— Це її обручка? — спитав я.

— Слава тобі, Господи! — вигукнула стара. — Ось уже Саллі зрадіє. А обручка, їй-право, її.

— А яка ваша адреса? — спитав я, беручи в руки олівець.

— Хаундсдітч, Дункан-стріт, тринадцять. Насилу сюди допленталася.

— Брікстон-роуд не знаходиться між цирком і Хаунд-сдітчем,— гостро мовив Шерлок Холмс.

Стара обернулася й уїдливо подивилась на нього своїми червоними очицями.

— Джентльмен спитав мене про мою адресу,— відказала вона. — А Саллі живе в Пекхемі на Мейсфілд-плейс у третьому номері.

— А як ваше прізвище?

— Моє — Сойєр, а доччине — Денніс, бо вийшла вона за Тома Денніса, хлопець він кмітливий, тверезий, поки в морі, на пароплаві про нього гарної думки, та коли він на березі, то тут вам уже і жінки, і шинки, і...

— Ось ваша обручка, місіс Сойєр, — перебив я стару, підкоряючись знаку свого компаньйона, — вона, ясна річ, належить вашій дочці, і я радий, що маю можливість повернути її законній власниці.

Бурмочучи слова подяки й закликаючи на мене боже благословення, старе луб'я сховало обручку в кишеню й почовгало сходами вниз. А Шерлок Холмс, ледве за відвідувачкою зачинилися двері, схопився на ноги й кинувся в свою кімнату. За кілька секунд він повернувся в довгому пальті й шийній хустці.

— Я йду слідом за нею, — квапливо мовив він, — вона, очевидно, спільниця і приведе мене до нього. Чекайте мене тут.

Не встигли двері внизу зачинитися за старою, як Холмс уже спускався сходами. Дивлячись з вікна, я бачив стару, яка немічно шкандибала протилежною стороною вулиці, і її переслідувача Холмса, який невідступно тримався на деякій відстані позаду. «Або вся його теорія хибна, — подумав я, — або таким чином він тепер розкриє таємницю». Холмсу не треба було просити мене дочекатись його, бо я відчував, що нізащо не засну, поки не дізнаюся, чим закінчилась його пригода.