Слава ЗСУ!

Він пройшов милі зо дві, переходячи з ущелини в ущелину, але ніякої звірини не знайшов, хоч по корі дерев та з інших ознак бачив, що в цій місцевості живе чимало ведмедів. Нарешті, згаявши в марних пошуках дві чи три години, він у розпачі хотів був повернути назад, коли раптом, глянувши вгору, побачив таке, від чого радісно заколотилось його серце. На краю гостроверхої скелі футів за триста — чотириста над ним стояв звір, трохи схожий на барана, але з величезними рогами. Товсторіг — так він називається — очевидно, охороняв стадо, невидиме для мисливця, але Хоупу поталанило: тварина дивилась у протилежний бік і не помітила його. Джефферсон Хоуп ліг, поклав рушницю на камінь, довго й старанно цілився і тільки тоді натиснув на гачок. Товсторіг високо підстрибнув, зробив край урвища кілька непевних кроків і гепнувся вниз.

Тварина виявилась надто важкою, щоб нести її всю, і мисливець задовольнився тим, що відшматував для себе задню ногу й трохи боку. З цим трофеєм на плечах він повернувся назад, бо вже насувався вечір. Та ледве він рушив, як зрозумів, що його чекають нові труднощі. Захопившись пошуками дичини, Джефферсон Хоуп забрів далеко від знайомих ущелин, і знайти стежку, яка його сюди привела, тепер йому було важко. Від долини, де він опинився, відгалужувалось чимало ущелин, від яких в свою чергу відбруньковувались інші, й усі були схожі між собою як дві краплі води. Він пройшов однією з них близько милі й набрів на гірський потік, якого, Хоуп був упевнений в цьому, він ніколи раніше не бачив. Переконавшись, що йде не туди, куди треба, він повернув в інший бік. Швидко насувалася ніч, і було майже темно, коли він нарешті дістався до знайомого місця. Та й після цього мисливець ледве знаходив дорогу, бо місяць ще не зійшов, а від високих скель морок був ще густіший. Згинаючись під важкою ношею, знесилений безконечними блуканнями, Джефферсон Хоуп насилу волік ноги, підбадьорюючи себе думкою про те, що кожний крок наближає його до Люсі й що їжі, яку він несе, їм вистачить до кінця подорожі.

І ось він підійшов до входу в ту саму ущелину, де залишив Люсі й її батька. Навіть у темряві він упізнав обриси скель, що оточували її. «Вони вже, мабуть,— думав він,— нетерпляче виглядають його,— адже він пішов від них близько п'яти годин тому». Невимовно радіючи, хлопець приставив долоні до рота, і вузька ущелина багатоголосою луною повторила його гучний поклик, яким він сповістив про своє повернення. Чекаючи відповіді, він прислухався. Ані звуку, крім його власного голосу, що прокотився похмурими мовчазними ущелинами і, безліч разів повторившись, повернувся до нього. Він крикнув знову ще гучніше, і знову у відповідь не почув навіть шепоту від своїх друзів, яких залишив так недавно. Його охопив відчайдушний, невимовний жах, і він безтямно побіг уперед, кинувши свою дорогоцінну ношу — м'ясо товсторога.

Коли він обминув скелю, його очам відкрилося місце, де було розкладено багаття. Там іще куріла купка приску, але, очевидно, після того, як він пішов, дров у багаття не підкладали. Навколо панувала все та ж тиша. Його побоювання перетворилися на впевненість, і він підбіг ближче. Біля решток багаття не виявилося жодної живої істоти: мул, коні, старий, дівчина — всі зникли. Було аж надто добре зрозуміло, що під час його відсутності тут скоїлось жахливе лихо — лихо, яке спіткало їх усіх, не залишивши, проте, ніяких слідів.

У Джефферсона Хоупа, спантеличеного й приголомшеного цим ударом, голова пішла обертом, і йому довелося спертись на рушницю, щоб не впасти. Але він був людиною дії і швидко подолав хвилинну розгубленість. Вихопивши з купи приску недогорілу гілляку, він роздмухав її і з допомогою цього смолоскипа заходився оглядати місце маленького таборища. Вся земля там була стоптана кінськими копитами, отже, втікачів наздогнав великий загін верхівців, а напрямок слідів показував, що звідти вони повернули у Солт-Лейк-Сіті. Чи забрали вони з собою старого й дівчину? Джефферсон Хоуп майже переконав себе, що це так, але раптом помітив таке, від чого нерви його напружилися до краю. Трохи обіч таборища він побачив невисокий горбочок рудуватої землі, якого раніше не було. Помилка виключалася — це була свіжа могила. Підійшовши ближче, молодий мисливець помітив, що в горбочку стирчить палиця, в розщеплений кінець якої всунуто клаптик паперу. Напис на ньому був короткий, але вичерпний:

«Д ж о н Фе р'є з Солт-Лейк-Сіті помер 4 серпня 1860».

Отже, мужнього старого фермера, з яким він розлучився так недавно, вже немає серед живих, і це його надмогильний напис. Джефферсон Хоуп дико озирнувся навколо, шукаючи очима другу могилу, але другої могили не було. Люсі забрали з собою її жахливі переслідувачі, щоб поповнити гарем якогось старшинського сина. Зрозумівши, що долю дівчини вирішено і що він безсилий перешкодити мормонам, хлопець гірко пошкодував, що не лежить поруч із старим фермером в його останньому тихому притулку.