Слава ЗСУ!

Він кинув мені записку, принесену посильним.

— Слухайте,— вигукнув я, пробігши її очима,— та це просто жахливо!

— Випадок справді трохи не зовсім звичайний,— спокійно зауважив Холмс. — Будь ласка, прочитайте мені це вголос.

Ось лист, який я йому прочитав:

«Дорогий містере Шерлок Холмс!

Сьогодні вночі в будинку номер три по вулиці Лорістон-гарденс, праворуч від Брікстон-роуд, сталася кепська пригода. Близько другої години ночі наш полісмен, роблячи обхід, побачив там світло, а оскільки в тому будинку ніхто не живе, він запідозрив, що там щось негаразд. Двері було відчинено, і в чільній кімнаті, де немає ніяких меблів, він побачив мертве тіло добре вдягненого джентльмена з візитними картками «Енох Дж. Дреббер, Клівленд, штат Огайо, США» в кишені. Немає ні слідів пограбування, ні того, як цей джентльмен зустрів свою смерть. В кімнаті є плями крові, але ран на тілі немає. Ми не можемо зрозуміти, як він опинився в порожньому будинку, взагалі вся справа — суцільна загадка. Якщо ви приїдете до цього будинку в будь-який час до дванадцятої години, то застанете мене там. Я залишаю все in statu quo, поки не одержу від вас відповіді. Якщо ви не зможете приїхати, я повідомлю вам більше подробиць і буду дуже вам зобов'язаний, якщо ви з властивою вам добротою ласкаво поділитеся зі мною своєю думкою.

Щиро ваш Тобіас Грегсон»

— Грегсон — найбільш кмітливий з усіх скотлендярдівців,— зауважив мій друг. — Він і Лестрейд — найкращі і усієї тієї недолугої компанії. Обидва моторні й енергійні, але працюють страшенно стандартно. А ще вони один з одним на ножах. Вони ревниві, як дві професійні красуні. От буде сміху, якщо обидва вийдуть на правильний слід.

Спокій, з яким він усе це говорив, мене здивував.

— Але ж, мабуть, не можна гаяти й хвилини! — вигукнув и. — Піти покликати кеб?

— Не знаю, поїду чи ні. Адже я невиправний ледар, таких, може, ще й світ не бачив, особливо, коли мене обсядуть лінощі, але часом я буваю й досить спритним.

— Та це ж такий випадок, якого вам страшенно хотілось!

— Любий друже, хіба він має для мене якесь значення? Припустімо, я розплутаю цю справу, але ж усі заслуги покладуть собі в кишеню Грегсон, Лестрейд і компанія. Це випливає з того, що я особа неофіційна.

— Але ж Грегсон просить вас допомогти йому.

— Так. Він знає, що йому зі мною не зрівнятися,— сам не один раз говорив мені про це, але він швидше відріже собі язик, ніж зізнається в цьому третій особі. А втім, ми можемо туди поїхати й подивитися, що й як. Візьмусь і сам розплутаю цю справу. Може, ще й посміюся з них, бо нічого іншого мені не лишається. Ходімо!

Він кинувся по своє пальто, поспішаючи йти, і це переконливо показало, що апатія змінилася в нього бажанням діяти.

— Беріть капелюха,— сказав він.

— Ви хочете, щоб я поїхав з вами?

— Так, якщо у вас немає нічого кращого.

За хвилину ми вже сиділи в колясці й шалено мчали в бік Брікстон-роуд.

Був хмарний туманний ранок, над будинками висіла сіро-коричнева пелена, неначе відбиток вкритих болотом вулиць унизу. Мій компаньйон перебував у найкращому гуморі, без угаву балакав про кремонські скрипки й різницю між скрипками Страдіварі й Аматі. Я ж весь час мовчав, бо похмура погода й сумна справа, за яку ми взялися, неабияк мене пригнічували.

— Ви наче й не дуже думаєте про роботу, яку взяли на себе,— не витримав я нарешті, перебивши Холмсові музичні міркування.

— Я ще не маю фактів,— відповів він. — А теоретизувати, не знаючи всіх обставин справи,— величезна помилка. Це впливає на безпомилковість висновків.

— Скоро ви матимете факти,— мовив я, показуючи пальцем. — Ось Брікстон-роуд, а це, якщо я не дуже помиляюсь, той будинок.

— Правильно. Стій, кучере, стій!

Ми не доїхали до будинку ярдів сто, але за наполяганням Холмса висіли з екіпажа й решту шляху пройшли пішки.

Будинок номер три по Лорістон-гарденс мав лиховісний і загрозливий вигляд. Це був один з чотирьох будинків, що стояли поряд, трохи відступивши від проїжджої частини вулиці; у двох з них хтось жив, ще два стояли порожніми. Останні світили трьома рядами сумних і понурих вікон, на яких не було занавісок, але за каламутними шибками, наче більма, де-не-де виднілися оголошення: «Здається внайми». Маленькі палісадники з розкиданими острівцями чахлої рослинності відокремлювали ці будинки від вулиці; кожний з палісадників перетинала вузька жовтуватого кольору доріжка, зроблена, очевидно, з суміші глини й грубого піску. Вночі пройшов дощ, і все було мокре. Палісадник перед будинком номер три було обгороджено трифутовим цегляним муром з дерев'яним парканчиком зверху; біля муру, спершись на нього, стояв дебелий констебль, оточений невеличким гуртом ґаволовів, які витягували шиї й напружували очі в марній надії хоч мигцем побачити, що саме відбувається в палісаднику.