Слава ЗСУ!

— Ну от, — сказав Локкер, що ходив до прилавка довідатись про перевіз. — Кажуть, що той човняр уже тут. Гайда, Мерксе!

Згаданий добродій скрушно повів очима по затишній кімнаті, з якої мусив іти, одначе слухняно підвівся. Вони перемовились кількома словами щодо подальшого, і Гейлі з видимою неохотою віддав Томові п’ятдесят доларів. Відтак доброчесна трійця розпрощалася.

Тимчасом як у заїзді відбувалась описана сцена, Сем і Енді, щасливі по саме нікуди, простували собі додому.

Сем аж не тямився з захвату і виявляв свої розбурхані почуття най-неймовірнішими викриками та погуками, чудернацькими гримасами та конвульсійними порухами всього тіла. Раз по раз він перевертався задом наперед на коні, обличчям до хвоста, тоді, щодуху крикнувши, за одним махом знову сідав як слід і, прибравши поважного виразу, починав напоумливо вичитувати Енді за те, що він сміється і дуріє. Відтак, ляснувши себе по боках, знову заходився буйним реготом, та так„ що аж дзвенів старий гай, яким вони проїжджали. Одначе за всіма тими штуками він не забував чимдуж поганяти коней, аж поки десь над одинадцяту годину їхні копита зацокотіли по жорстві біля дому.

Місіс Шелбі вибігла на веранду.

— Це ти, Семе? Ну, як вони там?

— Містер Гейлі спочивають у заїзді. Вони страх як натомилися, пані.

— А Еліза, Семе, як вона?

— Ну, вона вже ген по той бік. Сказати б, у землі обітованій.

— Як, Семе? Що ти хочеш цим сказати? — вигукнула місіс Шелбі.

їй аж дух перебило, і вона мало не знепритомніла на гадку про

те, що можуть означати ці слова.

— То оце ж я й кажу, пані. Ліззі перейшла через річку до Огайо, та ще й так знаменито, наче хто її на крилах переніс.

— Іди-но сюди, Семе, — покликав його містер Шелбі, що вийшов на веранду слідом за дружиною, - іди й розкажи своїй господині все, що вона хоче знати. Ну годі-бо, Емілі, ходім, - мовив він, обіймаючи її за плечі. — Ти змерзла і вся тремтиш. Надто вже ти за неї потерпаєш.

— Надто потерпаю! Хіба ж я сама не жінка, не мати? На кому ж, як не на нас, лежить відповідальність за нещасну дівчину? Ми ж бо самі взяли гріх на душу!

— Який гріх, Емілі? Ти ж добре знаєш, що нас примусили обставини.

— А проте мене однаково гризе відчуття провини, - мовила місіс Шелбі. — І ніякими доказами його не приспати.

— Гей, Енді! Ану ворушися ти, негре! — гукнув Сем біля веранди. — Одведеш коней до стайні. Хіба не чув, що мене хазяїн кличе?

За хвилю Сем з’явився у дверях вітальні, тримаючи в руці своє пальмове листя.

— Ну, Семе, розкажи нам про все до пуття, — звелів містер Шелбі. — Де Еліза, ти знаєш?

— Еге ж, пане, я оцими власними очима бачив, як вона перейшла річку по пливучій кризі. Ще й як перейшла! То було справдешнє чудо. А тоді якийсь чоловік на тому березі допоміг їй вилізти схилом, і вона щезла в тумані.

— Щось не дуже мені віриться в це твоє чудо, Семе. Перейти річку по пливучій кризі - не така проста штука, - сказав містер Шелбі.

— Де ж би то проста! Нікому б нізащо не перейти, аби не щаслива доля, — відказав Сем. — Ось ви послухайте, як воно все було. Під’їжджаємо ми, значиться, до заїзду, що на березі річки, - себто, містер Гейлі і ми з Енді. Я собі їхав трохи попереду, бо так мені кортіло спіймати Ліззі, що аж несила було терпіти. Ну от, під’їжджаю я до вікна, аж глип — а вона там, стоїть уся як є на видноті. А за мною ж ті двоє тягнуться слідком. То я тут шурх — і загубив свого бриля, а тоді й вереснув страшним голосом, так що й мрець на ноги схопився б. Ну, Ліззі, звісно почула та й шасть од вікна, доки містер Гейлі до дверей проїхали. А тоді, скажу я вам, вона як дасть ходу в бічні двері та гайда до річки, а містер Гейлі як побачать її, як закричать на ґвалт, і ми всі троє — він, я і Енді — ну за нею! Вона на берег — а там вода буяє футів на десять ушир а далі крижини величезні сторчака пливуть, наче острови які. Ото біжимо ми за нею, а я собі думаю: ось зараз він її вхопить! Аж тут вона як заверещить, що я зроду такого не чув, а тоді плиг - і враз через ту воду й перелетіла, просто на крижину. А далі ну зойкати та стрибати! Крига — хрясь! лясь! лусь! А вона знай собі скаче, чистісінько мов та олениця! Далебі, то не дівчина, а просто вихор якийсь, ось що я вам направду скажу.

Місіс Шелбі, побліднувши зі збудження, мовчки слухала Семо-ву розповідь.

— Яке щастя, що вона жива!— озвалась вона. — Але де ж то вона тепер, бідолашна дитина?

— Доля її не зрадить, — промовив Сем, значливо зводячи очі до неба. — Це ж бо запевне сама доля її порятувала. Недарма й наша пані завше нам кажуть: як доля судила, так воно й буде. Отож і сьогодні - коли б не напровадила мене доля, нашу Ліззі вже були б десять разів піймали. Хіба не я вранці пустив коні й ганявся за ними аж до обіду? А потім хіба не я завів містера Гейлі аж ген на п’ять миль від дороги? Якби не я, він догнав би Ліззі, не згірш як собака скунса. А все воно з веління долі.