Слава ЗСУ!

Я поточився, не спускаючи з неї очей. Смак крові в роті втратив свою вишуканість - тепер це був просто гострий, дражливий для нервів смак.

- ...і знаєте, до чого я додумалася, Хорте?

Я відступив ще на крок.

Там, де за секунду до того була Ора, тепер струменів по східцях маленький чорний тхір. Самочка, як миттєво підказав мені нюх.

Звіринка майнула в лопухи під ґанком. Не встигнувши ні про що подумати, я пірнув слідом.

Лопухи змикалися перед моїм носом. До запахів землі та листя - і закипілої крові - додавався, перебиваючи їх, тонкий запах звіринки, що бігла попереду.

Лопухи змикалися - й одразу ж розчахувалися переді мною, змикалися й розчахувалися, ніби нескінченні зелені портьєри. Роса вмивала морду, змивала кров, заліпляла очі; важкі краплі роси падали з потривожених стеблин, смак крові розчинився в смаку роси, та навіть роса не могла заглушити запаху звіринки попереду.

Я загарчав. Я наддав ходи; ми вилетіли на город, здвоєним вихором пронеслись по грядках і просочилися через дірку в тину. Ще трохи, співав у мені чужий радісний голос. Ще трохи...

Її хвіст лизнув повітря всього за декілька волосинок від мого носа. Серце, яке й без того калатало в неможливому для людини ритмі, підстрибнуло, як рибка, конаючи. Дивний запах обійняв мене з головою; я на секунду відірвався від землі, приземлився просто на звіринку, притиснув її до землі передніми лапами й задля переконливості вхопив за вухо.

Звіринка вискнула - я тримав її міцно. Звіринка засопіла, заскавчала, вибухнула потоком сварливих і водночас ніжних звуків - і раптом виросла до розмірів гори; очманілий тхір сидів на білому плечі напівоголеної жінки, але запаморочливий запах не зник - просто змінився.

Я скотився геть - у високі стеблини якогось злаку. І там, відповзши подалі, перекинувся теж; я був весь мокрий від роси, а одягу на мені не було ніякого.

Ора сміялася. Валялася по землі, нещадно мнучи чиєсь поле, і реготала на все горло.

Займалося на світ.

* * *

У темно-каштанових очах сяяли апельсинові іскри. Ора Шанталія снідала - ніби нічого й не було; її чорна сукня розгубила велику частину своєї строгості і, відлинувши від шиї, дозволяла бачити ямочку між ключицями.

Ця ямочка бісила мене. Мені до нестями хотілося доторкнутись до неї, і хай би куди я дивився і хай би про що думав - погляд мій і думки повертались до триклятої ямочки. До геть незначної, здавалося б, деталі Ориного тіла.

Орин рот із вічно опущеними кутиками тепер усміхався. І вряди-годи, розтуляючись, показував світу бездоганну білість зубів.

...Там, на полі, лишились пом'яті стеблини невідомого злаку. Навряд чи вони коли-небудь піднімуться; це тим більше прикро, що посіви постраждали загалом ні за що. Нічого особливого між мною й Орою не сталось; спершу вона реготала, потім я скреготів зубами, дивлячись, як вона біжить назад до будинку - підхопивши пелену сорочки, щоб не плуталася під ногами. І в стрімких рухах жінки ні-ні та й прозирало щось від легкої звіринки, спокусливої самочки тхора. А я скрипів зубами й дивився їй услід, тому що гонитва полем, така природна для тхора, у виконанні голого аристократа має дивний вигляд...

Потім по нещасному злаку качався вже я - лаючись на всі заставки від злості на себе, із сорому й розчарування. І тільки думка про те, що в такому вигляді й стані душі мене заскочать поселяни, примусила мене підвестися на ноги і, лаючись далі, пошкандибати додому.

А тепер Ора Шанталія снідала, і сонце грало в її вибіленому волоссі. Повітря струменіло нагріваючись, і тінь цих струменів танцювала в ямочці між Ориними ключицями.

- Чому ви нічого не їсте, Хорте?

- Я ситий, - повідомив я над силу.

- А я голодна, - вона хижо облизнулась, і цей рух знов нагадав мені передсвітанкову гонитву. Краплі роси...

- Я не дозволю гратися зі мною, Оро, - сказав я хрипко. - Я не маленький хлопчик.

- Граються не тільки діти, - вона облизнулася знову. - І не тільки звірі... Вам недоступна чарівність гри? Чи ви просто боїтеся програти?

- Я звик установлювати правила!

- А от це не завжди можливо, - Ора перестала всміхатись. - Ви мені подобаєтеся, Хорте... Є у вас таке-от... щось від розпещеної, але вельми талановитої дитини. Можливо, в мені говорить материнський інстинкт?

- Це хіть у вас говорить, - сказав я і враз пошкодував про сказане.

Але Ора не образилась:

- Бачте, Хорте... Утім, нехай. Просто повірте мені на слово, що втамувати згадану хіть я можу завжди й усюди - як човняр може втамувати спрагу, просто зачерпнувши води за бортом. Варто мені кивнути пальцем - і збіжаться коханці, причому не найгірші, запевняю вас... Утім, ви були на прийомі в короля й самі все бачили.