Слава ЗСУ!

— Закінчив!

Дядьків голос затримав мене на порозі.

— Закінчив! — повторив дядько, підбігаючи до мене і подаючи мені клаптик паперу.

— Віддаш це Пірузі у власні руки! — горлав дядько Тарабук. — Скажеш їй лише чотири слова: «скромний витвір великого поета».

— Добре, добре, — проказав я, прагнучи якнайшвидше позбутися настирливого дядька.

Я швидко вибіг з кімнати і за мить вже був на вулиці. Дядько Тарабук висунув у вікно голову і закричав:

— А не забудь сказати Пірузі, щоби прислала за мною до Багдада сто кінних лицарів. Я, щоправда, опиратимусь, але лиш трішки!

Я прискорив кроки й незабаром так віддалився від дядька Тарабука, що вже не чув його голосу.

Назавтра вранці я вже був у Басрі. Я мало не спізнився, бо корабель за мить мав відпливати. Захеканий, вбіг я на палубу. Ранок був сонячним. Радість розпирала мені груди, коли я відчув, що корабель, злегка колишучись, несе мене ген далеко, у незнані країни. Я сперся ліктем на борт корабля і задивився у морську далечінь. Колихання корабля незабаром приспало мене. Я стулив очі й поринув у розкішний сон, оскільки був стомлений цілонічною подорожжю. Ледь-но сон опанував моє тіло, як я відчув, що навколо мене діються якісь чари. Хвиля, яка з плюскотом вдаряла в борт корабля, раптом розпалася надвоє, і з неї виринула страшна голова Морського Диявола.

— Як справи, Синдбаде? — запитав Морський Диявол, заглядаючи мені в очі своїми чарівними вирлами.

— Непогано, — відповів я одразу, силуючись на іронію, не позбавлену, однак, страху. — Але я не розумію, чого це ти виринаєш із хвиль і постаєш перед моїми очима? Я зовсім не прагну тебе бачити.

— Я скучив за тобою, — відповів Морський Диявол. — Я був певен, що мої поради глибоко вкорінилися у твоєму серці і що ти врешті-решт покинеш нудний дім дядька Тарабука, аби в широкому світі шукати нових пригод.

— Женуть мене у світ не твої поради, а мої власні марення й жадання, — відповів я гордо.

— Тим краще, тим краще, — зауважив Морський Диявол. — Я завжди прагнув, щоб мої поради відповідали твоїм жаданням і маренням. Але маю до тебе слушну претензію за те, що ти вкинув тоді мого листа у морські глибини замість того, щоб зберегти його на пам’ять. Я знайшов того листа в морі і, користуючись нагодою, хочу тобі його сьогодні повернути.

— Забирайся з тим листом! — закричав я. — Не для того віддав я його морським хвилям, аби знову дістати назад. Я не хочу того листа! Мені гидкий той лист! Я протестую проти того листа!

— Даремні твої крики! — відповів Морський Диявол. — Покинь усі зусилля і заперечення. Я знерухомлю тебе поглядом і всуну тобі лист назад у кишеню.

І Морський Диявол втупився в мене своїми страшними вирлами. Я відчував, як під впливом його пронизливого й невідпорного погляду втрачаю помалу сили й нерухомію. Надаремно намагався я ворухнути рукою, ногою, головою… Знерухоміли мої руки, знерухоміли ноги й знерухоміла голова. Тоді Морський Диявол, помітивши, мабуть, що ступінь мого знерухомлення вже достатньо високий, наблизився до мене з клятим листом у роті і всунув мені того листа в кишеню, після чого прошепотів:

— Прокинься! Прокинься! Прокинься!

Я раптово прокинувся і торкнувся рукою кишені, бажаючи перевірити, чи мені все лише снилося, чи я й справді був іграшкою Морського Диявола. Ой леле! — лист зашелестів у кишені. Охоплений жахом, я тут же витяг його і переконався, що це той самий лист, який приніс мені стільки нещасть під час моєї першої подорожі.

Боячись, щоб капітан і матроси не побачили у мене в руках клятого листа, я сховав його назад у кишеню. Ледве я те зробив, як небо захмарилося, блискавка фіолетовим зиґзаґом висвітилася на свинцевих хмарах, пролунав далекий грім, і наш корабель нервово заколихався на збурених хвилях. Я був певен, що причиною бурі є наявність на кораблі листа Морського Диявола. І не помилився, бо такої бурі ніхто, мабуть, ще не бачив. Небо й море так потемніли, що справляли враження двох величезних безодень, в яких металася й ревла сама темінь упереміш із вихором. Люди на палубі стояли без руху, не відаючи, що діяти. Вони не бачили один одного, не чули голосів один одного. Важко було в тій пітьмі виявити капітана. Він, мабуть, віддавав якісь накази, прагнучи порятувати корабель, але — на жаль — ніхто тих наказів не чув серед бурі й посвистів вітру. Величезні хвилі обрушувались на корабель, накриваючи людей водою і змиваючи декого з палуби. Нарешті я почув глухий тріск — то ламалися щогли — і відчув, що наш корабель занурюється у морський вир. Я з блискавичною швидкістю прочитав молитву, яку моряки читають зазвичай у ту мить, коли корабель має потонути. І добре зробив, бо якби спізнився хоч на мить, то вже б не встиг її прочитати, а хто знає, чи без допомоги тієї молитви вдалося б мені врятувати своє життя серед суцільного знищення.