знайди книгу для душі...
Дяка Богові, на неробочі теми тут розмовляють багато і з задоволенням. Не дивно, що місцеві науковці при такому підході не можуть впоратися з якоюсь там молекулою.
- Лідочко, а чого старий не в дусі сьогодні?
- Та! Звичайне діло. Як ця лярва прийде, він потім тиждень не в собі.
- А що робити?
- Нічого. Минеться.
Такий варіант категорично виключався. У мене в запасі не було зайвого тижня.
- Може, йому сто грамів? - запропонував я універсальний метод.
- Не допоможе. Він п’є тільки в перший день, а далі працює по двадцять чотири години. Ти дивись, зараз почне тебе ганяти, поки всрешся.
- Ну, цього я не боюся.
- А дарма, - Лідочка усміхнулась, і ця усмішка мені не сподобалася.
Я вирішив змінити тактику. Ну, припустимо, я боюся. Що далі?
- А є у нього якась слабина?
- Слабина?
- Ну, в смислі, хобі, захоплення. Може, він марки збирає чи там значки?
- Молекули він збирає. І розбирає.
Молекули мене не влаштовували. Я на них не розуміюся, і проконсультуватися не маю в кого. До Галушки далеко… На жаль… Але я одразу прогнав від себе зайві думки. Агент не має права розслаблятися. Одна секунда романтичних спогадів може коштувати успіху всій операції.
- А книжки?
- Довідники, - Лідочка кинула свій прилад і обернулася. - Слухай, ти чого такий настирливий?
Я посміхнувся:
- А ти гадаєш, я хочу ішачити двадцять чотири години на добу? Старого треба якось розслабити. Пісеньку йому заспівати чи там вірша…
Ця думка, здається, знайшла розуміння. Бо Лідочка остаточно полишила працю і наморщила і без того зморщене чоло.
- Правильно, - сказала вона врешті. - Вірші. Він любить якихось японських поетів. Чи то китайських. Хлопці навіть вірш йому на день народження склали, для сміху… Зачекай, зараз згадаю. Ага: «Покохала я китайця за його великі культурні традиції».
Слухайте, який же це вірш? Тут навіть рими немає. А якщо це, наприклад, танка, то там зовсім інший ритморозмір. Дивні в них вірші, їй Богу. Утім, це не має великого значення. Як завжди, я, хоч і не з першого разу, але поцілив у десятку. Бо де ви бачили українського інтелігента, котрий не кохався б у віршах, хай би навіть китайських?
Поезія - це вам не молекули, тут я міг дещо пригадати. І хоч китайські вірші ніколи не були моїм захопленням, проте існував один японський поет… Боже, який я ідіот! Як я міг забутися, на якому сайті було посилання на професора? Друзяко-Сагайдачний, твій сусіда - справжній ідіот! Я спробував загадати вірші, що їх періодично цитував мені колега, і професійна пам’ять укотре не зрадила. Підібрати щось, аби воно пасувало до ситуації, не вдалося, але я вирішив, що це не мистецтво треба підганяти під реальність, а навпаки - реальність під мистецтво.
І коли нарешті мене покликав начальник голосом, суворішим за Статут караульної служби, я вислухав розпорядження і неначе сам до себе, промовив:
- Кохана, я бачив,
Як риба танцює з креветками,
А рис обіймається з норі.
Бічним зором я побачив, як раптом завмерло обличчя старого професора, і наступні сухі слова уже не змогли зірватися з його зачарованих вуст. Як сказало б місцеве населення: «Блядь, що робить з людиною високе мистецтво!»
- Ви знаєте поезію Коріякі?
- «Очікуючи на суші», - сказав я замість відповіді, - моє улюблене хайку.
Наголошувати на тому, що воно ж і передостаннє в репертуарі, я не став.
- Сідай, - мовив професор Гнучкошиєнков уже зовсім іншим голосом.
Я сів.
- Візьми там у шафі…
Ага, це добрий знак!
Я взяв у шафі, розбавив і розлив по двох мензурках.
- Коріякі - мій улюблений поет, - зізнався старий, закусивши шматком сала.
- Мій теж, - збрехав я закусуючи.
- Не знаю, хто тобі сказав…
- Ніхто. Він просто відповідає сьогоднішньому настрою.
- Хіба? - здивувався професор. - Але мать його так. Тобі, козаче, я скажу те, що нікому не казав. Диви сюди.
Господи, невже це воно? Невже він зараз розкаже мені те, заради чого я прилетів у таку далечінь?
Старий довго порпався в шухляді свого столу і зрештою видобув доволі засмальцьованого зошита в клітинку, як у школі. Грубі, але звичні до паперів пальці впевнено розгорнули його на потрібній сторінці.
- Дивися, я знайшов досі невідомий цикл хайку і довів, що він належить перу Коріякі. Уявляєш?
- Та ви що! - захоплено вигукнув я, хоча прискіпливий слухач навряд чи повірив би в мою щирість.
- Я навіть переклав його українською, і, як мені здається, непогано.
Хай йому чорт, краще б розповів мені про молекулу. Але скачи, враже, як пан каже. Врешті-решт я всього лише асистент.