Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Війна з Саламандрами

— Звідки ти знаєш? — іще дужче насупився швед.

— Звідки знаю, звідти знаю,— ухильно відказав пан Дінгль.— А знаєш, звідки старий Тох возить тих ящерів?

З Девл-Бею. З Чортової затоки, Єнсе. У мене там є один знайомий, агент, людина освічена, то він мені, брате, казав, що то ніякі не дресировані ящери. Де там! Це хай хтось малим дітям розказує, ніби то просто тварини. А нас, хлопче, такими баєчками не заморочиш.—Пан Дінгль значуще моргнув. — Ось воно як, Єнсене, щоб ти знав. А ти мені казатимеш, ніби капітан ван Тох all right.

— Ану скажи ще раз! — грізно прохрипів здоровенний швед.

— Якби старий Тох був all right, то не розвозив би по світу чортів і не напускав би їх усюди по островах, як вошей у кожух. Він, Єнсе, розвіз їх кілька тисяч за той час, поки я з ним плавав. Старий Тох продав свою душу, брате. І я знаю, чим йому чорти платять. Рубінами, перлами і таким іншим. Певне, задарма він би такого не робив.

Єнс Єнсен збагрянів.

— А тобі що до того? — ревнув він і грюкнув по столу.— Ти пильнуй свого діла!

Невеличкий Дінгль аж підскочив з переляку.

— Ну що ти... ну чого ти так раптом! —забелькотів він розгублено.— Я тільки кажу, що бачив. А коли хочеш, то воно мені тільки приверзлося. І ти мені оце верзешся, Єнсене. Коли хочеш, я скажу, що це де-лі-ріум. І не сердься на мене, Єнсене. Сам же знаєш, що це зі мною вже було у Фріско. Тяжкий випадок, казали дохтори в sailor-hospital. їй же богу, друзяко, то мені тільки верзлося, ніби я бачу тих ящерів, чи чортів, чи що воно таке. А їх там не було.

— Були, Пате, — похмуро заперечив швед.— Я сам їх бачив.

— Ні, Єнсе,— ще переконував його Дінгль.— То в тебе був тільки де-лі-ріум. Старий Тох all right, але не слід би йому розвозити чортів по світі. Знаєш що? Я як приїду додому, то замовлю службу божу за його душу. Щоб я пропав, Єнсене, коли не зроблю так.

— У нашій вірі цього нема, — меланхолійно прогув швед. — А як ти гадаєш, Пате, чи воно помагає, як за кого замовити ту службу?

— Ого, ще й як! —вигукнув ірландець.— Я вдома не раз чув, що помагало... навіть у найтяжчих випадках.

І проти чортів, і взагалі, розумієш?

— Ну, то замовлю і я католицьку службу,— вирішив Єнс Єнсен. — За капітана ван Тоха. Але я замовлю тут, у Марселі. Мабуть, в отій великій церкві вийде дешевше, по гуртовій ціні.

— Може, й так: але ірландська служба краща. У нас, брате, є такі ченці —ну чисто тобі чаклуни. Достоту пк факіри або погани.

— Слухай, Пате, — сказав Єнсен.— Я б тобі дав дванадцять франків на ту службу божу. Але ж ти, брате, ледащо, ти їх проп’єш.

— Ну що ти, Єнсе! Невже б таки я взяв на душу такий гріх. Та постривай: коли ти мені не віриш, я дам тобі розписку на ті дванадцять франків, хочеш?

— Можна,— відказав швед, що любив порядок.

Пан Дінгль пішов випросив аркуш паперу й олівець і розіклався з тим па весь стіл.

— То що треба написати?

— Напиши вгорі, що це розписка, — відказав Єнс Єнсен, дивлячись йому через плече. І пан Дінгль^попільно, з натуги вистромляючи язик і слинячи олівця, написав:

Росписка

Цим пітверджую, що одержав від Є не а Є не єна на-службу Божу задушу Капітана Тоха двана 12 франків

Папі Дінгль

— Добре буде? —невпевнепо _спитав Дінгль. — А в кого з нас має зостатися цей папірець?

— Та в тебе ж, йолопе, — відказав швед, не довго думаючи.— Це пишеться на те, щоб людина не забула, що одержала гроші.

Ті дванадцять франків пан Дінгль пропив у Гаврі, а крім того, замість до Ірландії, подався до Джібуті; одне слово, служба божа не була відправлена, і через це ніяка вища сила не втрутилась у природний хід подій.

шачи пальцями босих ніг, бо між ними поналипав пісок. Віддалеки видніла на воді яхта «Глорія ІІікфорд» —ту яхту Ейб одержав від татуся Леба за те, що склав екзамени в університеті. Татусь Леб—молодчага. Джес Леб, магнат кінематографії і так далі. Він сказав: «Ейбе, запроси кількох приятелів чи приятельок та побач трохи світу». Ох, який молодчага! І ось тепер віддалеки на перламутровій гладіні моря стоїть «Глорія ІІікфорд», а тут спить на теплому піску любонька Лі. Ейб аж зітхнув від великого щастя. Бідненька, спить, як дитина. Містер Ейб відчув непереборне бажання врятувати її від якоїсь небезпеки. Власне, йому слід би справді одружитися з нею, подумав молодий містер Леб, і серце його стислось від прекрасного и болісного почуття, в якому змішувалися незламна рішучість і страх. Матуся, напевне, не дасть згоди на це одруження, а татусь тільки руками розведе: «Ти здурів, Ейбе». Просто батько й мати не можуть зрозуміти цього, от і все. І містер Ейб, зітхнувши від безмірної ніжності, прикрив полою халата біленьку ніжку любоньки Лі. «І чого в мене такі страшенно волохаті ноги!» — збентежено подумав він.

Попередня
-= 17 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!