Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Було гаряче редакційне літо, пора, коли не відбувається нічого, ну так-таки нічого, коли завмирає політика й немає ніякої ситуації в Європі; а проте і в цю пору читачі газет, які лежать у агонії нудьги десь на берегах вод або в ріденькому затінку дерев, деморалізовані сонцем, природою, сільським спокоєм і взагалі здоровим, простим життям у відпустці, чекають — хоча й розчаровуючись день у день, — що хоч у цьому номері буде щось нове, підбадьорливе: якесь там убивство, або війна, або землетрус, одне слово — Щось; а коли не знаходять його, то жмакають газету й із прикрістю оголошують, що в цій
газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого, що читати її не варт і що вони її більше не передплачуватимуть.
А тим часом у редакції сидять, мов сироти, п’ятеро чи шестеро співробітників — бо решта колег теж у відпустці, де вони так само роздратовано жмакають газети й нарікають, що сьогодні в цій газеті нема нічого, ну просто-таки Нічого. А зі складальні виходить метранпаж і докірливо мовить:
— Панове, панове, ще нема передовиці на завтра.
— То дайте... ну, оту статтю... про економічне становище Болгарії,— відказує один із редакційних сиріт.
Метранпаж тяжко зітхає:
— А хто ж її читатиме, пане редакторе? Знов у цілому номері не буде нічого читабельного.
Шестеро редакційних сиріт зводять очі до стелі, ніби там можна знайти щось Читабельне.
— От якби сталося Щось, — нерішуче озивається один.
— Або якби добути... якийсь... цікавий репортаж,— докидає другий.
— Про що?
— Не знаю.
— Або вигадати... якийсь новий вітамін,— буркає третій.
— Улітку? —скептично перепитує четвертий. — Е, ні, вітаміни — це для освіченої публіки, воно більше підходить на осінь.
— Та й спека ж, господи, — позіхає п’ятий. — От якби що-небудь про полярні краї.
— Але що?
— Та що-небудь. Як про отого ескімоса Вельцля. Обморожені пальці, вічна мерзлота і таке інше.
— Сказати легко, — каже шостий. — Та звідки його взяти?
У редакції запановує безнадійна тиша,
— Яв неділю був у Євічку...— нерішуче озвався метранпаж.
— Ну, і що там?
— Та казали, буцімто приїхав у відпустку один там капітан Вантох. Він буцімто родом звідти—з Євічка.
— Який Вантох?
— А такий гладкий. Він буцімто капітан морського судна, той Вантох. Розказують, ніби десь там добував перли.
Пан Голомбек перезирнувся з паном Валентою.
— Де ж він їх добував?
— На Суматрі... й на Целебесі... Взагалі десь там. Він буцімто тридцять років там прожив.
— Так це ж ідея, — сказав пан Валента. — 3 цього може вийти першорядний репортаж. Поїдемо, Голомбеку?
— Що ж, можна спробувати, — відказав пан Голомбек і встав зі столу, гіа якому сидів,
— А онде він, — сказав їм хазяїн готелю в Євічку,
За столиком у садку сидів, широко розставивши ноги, огрядний добродій у білому кашкеті, пив пиво й замислено водив по столу товстим вказівним пальцем. Обидва газетярі попростували до нього,
— Редактор Валепта.
— Редактор Голомбек.
Огрядний добродій підвів очі,
— What? Що?
— Я редактор Валента.
— А я редактор Голомбек.
Огрядний добродій статечно звівся, на стільці*
’ — Captain van Toch. Very glad4. Сідайте, хлопці.
Обидва репортери охоче сіли й поклали перед собою блокноти.
— Що питимете, хлопці?
— Зельтерську з малиновим сиропом, — сказав пан Валента.
— З малиновим сиропом? —недовірливо перепитав капітан. — А чого це? Хазяїне, принесіть їм пива.То чого ви, власне, хочете? —спитав він, зіпершись ліктями на стіл.
— Це правда, пане Вантох, що ви тут народилися?
— Ja5. Народився.
— А скажіть, будь ласка; як ви попали на море?
— А через Гамбург.
— І давно вже ви капітан?
— Двадцять років, хлопче. Документи тут,— із притиском сказав капітан, поплескавши по нагрудній кишені.— Можу показати.
Панові Голомбеку дуже хотілось побачити, які на вигляд капітанські документи, але він стримав це бажання.
— Чималий шмат світу побачили за ці двадцять років, пане капітане, правда?
— Ja. Чималий.
— Де ж ви бували?
— Java. Borneo. Philippines. Fidji Islands. Solomon Islands. Carolines. Samoa. Damned Clipperton Island. A lot of damned islands1, хлопче. А що?
— Та просто так, цікаво. Ми б хотіли, щоб ви нам розповіли більше.
