Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Жінки й близнюки–альбіноси прибрали тарілки зі столу й повернулися з покраяним на шматки пирогом на двох товстих білих тарілках та мискою збитих вершків. Від пирога йшов такий приємний солодкий аромат, що Едді здалося, нібито він помер і потрапив до раю.

— Вершки тільки з буйволячого молока, — зажурено сказала Тітонька Таліта. — Корів більше нема… остання здохла тридцять років тому. Буйволячі вершки — не така вже й смакота, та все ж краще, ніж нічого!

Пиріг був з чорничною начинкою. Таких смачнющих пирогів Едді не куштував ніколи в житті. Він ум'яв три скибки, відкинувся на спинку стільця і лунко відригнув, не встигши затулити рота долонею. Довелося обводити всіх винуватим поглядом.

Сліпа Мерсі пирхнула від сміху.

— Я це чула! Хтось подякував кухареві, Тітонько!

— Так, — сказала Таліта, й собі засміявшись. — Від душі.

Але трапеза не закінчилася: дві жінки, що прислужували за

столом, повернулися. Тепер одна з них принесла глечик, над яким підіймалася пара, а інша тримала в руках тацю, заставлену товстостінними глиняними кухлями.

Тітонька Таліта сиділа в голові столу, місце праворуч займав Роланд. Нахилившись, він прошепотів їй щось на вухо. Від почутого Талітина посмішка трохи зів'яла, але жінка кивнула.

— Сі, Білл та Тілл, — сказала вона. — Ви втрьох залиштеся. Нам треба поговорити зі стрільцем та його друзями, бо сьогодні після обіду вони знову вирушають у дорогу. А решта — випийте каву на кухні, щоб не заважати нам своїм патяканням. А коли будете виходити, згадайте про гарні манери!

Близнюки–альбіноси Білл і Тілл залишилися сидіти в кінці столу, інші ж вишикувалися в ряд і повільно пройшли повз гостей. Всі по черзі потисли руки Едді та Сюзанні й поцілували Джейка. Хлопчик люб'язно підставляв щоку, але Едді бачив, що він здивований і спантеличений цим виявом старечої любові.

Біля Роланда ж усі опускалися на коліна й торкалися сандалового руків'я револьвера, що стирчало з кобури, яку він носив на лівому стегні. А він клав руки їм на плечі й обдаровував кожного зі старих поцілунком у чоло. Останньою йшла Мерсі. Вона обхопила стрільця руками за пояс і дзвінко чмокнула його вологими губами в щоку, наче похрестила.

— Нехай боги благословлять тебе, стрільцю! Якби ж то мої очі тебе бачили!

— Мерсі, будь чемною! — нагримала на неї Тітонька Таліта. Але Роланд пропустив цю догану повз вуха і схилився над сліпою.

Він ніжно, але впевнено взяв її за руки і підніс їх до свого обличчя.

— Подивись на мене так, красуне, — сказав він. І заплющив очі, коли вона почала обережно водити зморшкуватими й покривленими артритом пальцями йому по лобі, щоках, губах і підборіддю.

— Так, стрільцю, — видихнула вона, підводячи невидющі очниці, наче дивилася в його світло–блакитні очі. — Я дуже добре тебе бачу! Гарне обличчя, та сумне й стурбоване. Я боюся за тебе і твоїх людей.

— Але ж ми познайомилися в добру годину, чи не так? — спитав він і ніжно поцілував її гладеньке, але зів'яле чоло.

— Так, у добру. Добра зустріч. Дякую за поцілунок, стрільцю. Усім серцем дякую.

— Іди, Мерсі, — лагіднішим тоном промовила Тітонька Таліта. — Нехай тобі наллють кави.

Мерсі звелася на ноги. Старий на милиці з дерев'яною ногою взяв її за зап'ястя і поклав руку собі на пояс. Вхопившись за нього, сліпа попрощалася з Роландом і його друзями та слухняно пішла за своїм проводирем.

У Едді були мокрі очі, тож він витер їх рукавом.

— Хто її осліпив? — хрипким голосом спитав він.

— Розбійники, — відповіла Тітонька Таліта. — Розпеченою у вогні залізякою, якою худобу таврують. Мовляв, вона зухвало на них дивилася. Двадцять п'ять років минуло відтоді, так, двадцять п'ять років. А тепер пийте каву, хутко! Вона й гаряча гидотна, а холодна так взагалі наче з калабані налита.

Едді взяв чашку і обережно ковтнув. Назвати цей напій болотом з калабані у нього не повернувся б язик, але й особливою вишуканістю кава теж не вирізнялася.

Сюзанна скуштувала і здивовано глянула на Тітоньку.

— Та це ж цикорій!

Таліта теж на неї подивилася.

— Я такого не знаю. Це реп'яхівник. Ми п'ємо цю реп'яхову каву ще з того часу, як мене зурочила та баба. А прокляття ж з мене зняли давно, дуже давно.

— Скільки вам років, мем? — зненацька спитав Джейк.

Тітонька Таліта здивовано зиркнула на нього і розсміялася.

— Правду кажучи, юначе, я не пам'ятаю. Свої вісімдесят я святкувала тут, але за столом тоді зібралося чоловік із п'ятдесят люду, і Мерсі ще не була сліпою. — Її погляд помандрував до шалапута, що лежав у Джейка біля ніг. Смішно тулячись писком до ноги хлопчика, Юк підвів на стареньку чорні очі з золотими обідцями. — Пухнастик–шалапут! Давно вже я не бачила, щоб шалапут отак просто сидів собі з людьми… схоже, ці тварини забули ті дні, коли ми, люди, з ними товаришували.

Попередня
-= 115 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар