Слава ЗСУ!

"Кохана, відпусти" - оповідання від Шарко Роман Миколайович опубліковано 10.04.2019

Кохана, відпусти

Здається я помер. Не те, щоб ця думка якось бентежила і не без того, що я в свої сорок не думав про смерть. Але раптовість цього відкриття і відсутність будь-яких пов’язаних з цим відчуттів здавалась дивною.
Відсутність болю чи переляку. Відсутність здивування. Врешті все видається природнім і закономірним.
В кімнаті знаходяться люди. Це статечно вбрані чоловіки, більшість з яких старші за мене. Вони мерці, я це знаю. В центрі кімнати знаходиться ветхе крісло. На ньому в дорогому класичному костюмі й, здається, з тростиною, закинувши нога на ногу сидить літній джентльмен. Його обличчя і руки земляного, майже чорного кольору з відтінком синяви, проте очі неприродно ясні із зеленувато-коричневим кольором райдужних оболонок. Охайна зачіска ховається під високим капелюхом, а радше, - під циліндром.
- Викинь.
- Хто ви?
- Ті, хто бачить тебе, яким ти є.
- Ви померли.
- Авжеж, ми померли, бо це ти помер.
- То хто ви є? Моя підсвідомість?
- Не суттєво. Це все лише слова. Але ти маєш відпустити себе, своє «Я».
- А ви?
- А нас немає. Нас ніколи не існувало. Але ми завжди були. Скрізь…
Здається, я розумію. Але…
Кохана!
Я почуваю провину. Так, я зрадив тебе, кохана, адже пішов без дозволу чи навіть попередження. Ти завжди чекала на мене, коли мене не було вдома і з радістю зустрічала, коли я повертався. Ти робила мені приємні сюрпризи, готувала мої улюблені страви, пестила мене. Ти понад усе мене кохаєш і хочеш, щоб я залишався з тобою. А я пішов попри всі твої мрії «разом жити до старості й померти в один день». Я залишив тебе одну.
Вибач, люба, я не планував цього.
Дивно, я ніби помер, але ми все ще разом. Ти позаду обхопила мене руками за тулуб: не відпущу! А я, тим часом, пливу. Ми пливем…
І ось під стелею загорілась лампа: старий плафон з мутним, забрудненим склом. Тьмяне світло розлилось по приміщенню, освітило такі ж брудні зеленаво-кахельні стіни. Я позбавлений можливості оцінювати та мати суб’єктивне ставлення. І я не можу критично ставитись до твоїх дій навіть тоді, коли ти обрала такий тернистий шлях самобичування; шлях спокути, який насправді ніяк не пов'язаний з моєю смертю і який навряд чи веде до зцілення.
Я не маю емоцій. Та я наповнений любов’ю, яка розливається через край, бо я і є сама Любов. І так, я кохаю тебе, люба, кохаю як ніколи до цього. Не як чоловік може кохати жінку. Моя любов чиста, без напливів думок, стереотипів, настрою, гендерних особливостей, буття. Я люблю тебе без всього зайвого, без всього, що лише гальмувало і викривляло чистий потік цього Абсолюту.
І я люблю твій тернистий шлях не тому, що він хороший чи поганий, а через те, що він є, бо це також прояв любові. Колись ти обов’язково це пізнаєш, але не тепер...
…А тепер на підлогу впали короткі брудні матраци, розміром з невеликі пласкі подушки квадратної форми. А ще на підлогу впали покручені різнобарвні пластикові трубки. Матраци вже давно перебувають у вжитку, вони місцями рвані, деякі мають штучно розірвані наскрізні отвори; на матрацах застарілі розмиви крові та фекалій. І ось ти, та інші жінки з подібними твоїй ситуаціями, вже розібрали свої знаряддя і взялись до брудної роботи.
Вода вочевидь дуже холодна. Вона десятками літрів протікає крізь мене, вимиваючи непотрібні рештки з кишківника, виводячи сторонні рідини назовні та виливаючись брудним потоком знизу біля матраца, на який верхньою частиною сідниць спирається моє тіло. Бризки води розлітаються від бетонного полу та обляпують твої ноги.
Моє тіло в тьмяному освітленні здається брудним. Ти раз за разом проводиш по ньому мачулкою та змиваєш бруд водою, але я не відчуваю ані води, ані холоду. Між краном і вставленою в нього трубкою щомиті виринає струмінь води, який оббризкує тобі руки, обличчя і груди. Намоклий одяг прилипає до тіла. В приміщенні має бути вогко і холодно. Ти, мабуть, замерзла, але ти продовжуєш одні й ті ж маніпуляції без огиди чи збентеження. У твоїх діях щось дуже особисте, інтимне, потаємне.
Але, люба, ти мариш.
І ти весь час згадуєш минуле. І ти краєш серце жалістю і жалобою. Ти кажеш: ні!..
Але мила моя, - це лише сон.
Я хочу догодити тобі, якось пом’якшити твій біль. Ти, обхопивши мене збоку за пояс, намагаєшся залишити мене у своєму сні. І, овва, - я вчусь ходити! Я щосили намагаюсь триматися біля тебе поруч. Я майже стою…
Але вибач, кохана: я не відчуваю ніг, я не відчуваю спини, я не відчуваю рук… Я більше не ладен відчувати своє тіло чи якось скеровувати ним. Ти уявила, що зможеш все повернути і я, захоплений твоєю уявою, сам прийняв цю гру. Але ми обоє спим і я нарешті мушу прокинутись. Моє вимите тіло пахне мирром, але дивись, воно темніє. Мені дедалі важче ототожнювати себе з ним. Мені треба прокинутись.
Треба усвідомити...
Чи, може, згадати?
Тлін…
Кохана, відпусти.

---